Національна етика у творчості Олега Ольжича

“Піхотинець” заснований на сюжеті роздвоєння рядового петлюрівця, душа якого “врочиста” і “білокрила” й “літає і в’ється над ним”, коли “тіло, струнке і спокійне, ступає в холодних рядах”. У цій поезії обидві “складові частини” людини об’єднані однією ідеєю, спільною метою – визволити рідний край. Автор таким чином висловлює свою думку про потребу гармонії в національному житті, поєднання бажань і дій, прагнень й учинків, ідеалістичних мрій і клопіткої праці. Мабуть, така гармонія приваб¬лювала поета й археолога в первісних людях, у давніх племенах, які жили згідно з законами природи, будуючи свою етику на чисто природних основах.Проте уже в ранніх поезіях видно дихотомію, роздвоєність героїв на психіку й тіло. Та знову, спираючись на принципів Ф.Ніцше (і Дмитра Донцова), український прихильник мужньої Еллади пам’ятає про вислів Менандера: “Ό λόγος ’ιατρός ’εστίν”. Для нього воля, духовне прагнення людини може підкорити собі стихійні пориви тіла та його недоліки (щоб втримати описану гармонію обох елементів): “Захочеш – і будеш”. У цьому випадку він наближається до вчення Платона про керівну роль розуму над тілесними потягами (Ф.Ніцше, принципово далекий від платонівської філософії, теж уважав можливим “обернути свою волю”, спрямувати її на негатив, від “хочу” до “не хочу”, як визначальний аспект психології Надлюдини) [6]. Про таке трактування художніх образів-антиподів у творчості О.Ольжича пише Олег Баган: “Сила духу, його вічне стремління до Вищого, живодайна наснага, що творить світ і підносить його до ідеалу – ось істина буття земного. До цього завжди пориваються справжні сини людства – лицарі духу. Для них ніщо є тілесне, матеріальне. Легко жертвують ним. Легко жертвують навіть життям. З однією думкою – утвердити ідею, красу і велич Духу. Це з їх чину постали шляхетність і героїзм епох, що слугують нам прикладом у вихованні нових поколінь. Що, врешті, об’єднують нас у велику спільноту – національну, европейську, християнську” [1, 56]. У поезії О.Ольжича програмний текст “Нащо слова? Ми діло несемо” можна вважати просто маніфестом “вісниківської квадриги”, а то й усієї “празької школи”. Мабуть, уперше так відкрито у творчості поета проповідується ідея чину, який повинен зайняти місце безуспішних дискусій і фальшивого мистецтва. Саме тут О.Ольжич безпосередньо називає головні прикмети нової етики (етики нової людини): відвага, непохитність, чистота. Він відкидає формалізм, реабілітуючи суть (слід пам’ятати, що це був час розвитку експериментального мистецтва, що вигадувало постійно нові форми вираження думок, інколи не дбаючи про якість висловлюваних ідей). Автор знає також ціну, яку заплатить його покоління за спробу збудувати світ на нових засадах – але він радіє, бо це стане міцнішим фундаментом для майбутньої духовності, заснованої на переказах про цю тяжку і криваву боротьбу:

Колись нащадкам стане час наш - “час

Понурих воєн, варварських звичаїв”...

(Цей час ласкавий, що так щедро нас

Чеснотами одвічними вінчає!..)

На згарищах, що їх покриє порох,

Не залишиться статуй кам’яних:

Лише – легенд безсмертних кілька... Й їх

Втілятимуть у безконечних творах [5, 75].

Друга збірка Ольжича, “Вежі”, мала більш публіцистичний характер. М.Ільницький пише про заміну натяку плакатом, подібні думки висловлює й Н.Пазуняк: “В склад збірки увійшли два твори, дві лірично-епічні поеми: “Городок” і “Незнаному воякові”. Людина стоїть тут віч-на-віч із смертю. В.Державин окреслив настрій збірки висловом “екстатичний героїзм”. Напруження доби переходить тут і на форму творів. Мистецькі стилістичні засоби тут скупі. Зустрічаються тут навіть декляративні вислови, що межу¬ють з публіцистикою; напр., що в межеву пору всенародної боротьби мистецтво може бути виправданим лише позамистецькими наслідками, тим самим стаючи утилітарним. Тут виразний дидактичний тон. У поета немає тут місця на нюанси барв: все – біле або чорне; героїзм або зрада. Для виразу свого кредо поет шукає простих і суворих слів” [3, 36]. А й справді, в обох поемах є чимало пристрасних звинувачень на адресу зрадників нації, вчителів і селян, які працюють на благо польського окупаційного режиму (перші вчать українських дітей рабської покори й улесливості перед чужою владою, другі ж видають на смерть борців націоналістичного підпілля):

І слухали уші, коли вчителі