Літературна та дипломатична діяльність Модеста Левицького
Без знання подібних творів, що поширювались не лише в кінці XIX, а й у XX ст., не можна зрозуміти багатьох молодих письменників початку XX ст., які або продовжують оці сумнівні «традиції», або різко їх висміюють у сатиричних творах (як, наприклад, цикл «З літопису преславних діяннів панків Присташів» — 1891 А.Кримського).
Характерно, що навіть ті молоді письменники, котрі фактично у своїй практичній діяльності дотримувалися програми колишніх «українофілів» і в творах втілювали їх ідеї, нерідко висміюють цих «свідомих українців», абстрактну любов до «народу», а не до «мужиків» («Хатнє лихо» і «Просвітник» М. Левицького, «Поштова скринька» М. Новицького). Викриття тогочасних «народолюбців», «бездонної пропасті між наміром та ділом» —тема багатьох творів Н.Кибальчич («Речі»—1905), Л. Яновської («Дарочка»—1903), Грицька Григоренка («3-й нарис»—1907) та ін. О. Маковей написав чимало сатиричних новел і нарисів («Казка про невдоволеного Русина» — 1895, «Виклад про крамниці»— 1895, «Як я продавав свої новели»—1895, «Народний дім» — 1898, «Новітній плуг»—1898, «Два ставки»—1898), в яких блискуче розвінчав тодішню західноукраїнську інтелігенцію, що вихвалялася «культурно-просвітньою» роботою серед народу, а по суті була глибоко чужою йому і не безкорисливою в своїх інтересах.
Виникають жанри записок про пережиті події («Спогади судового слідчого» Д. Марковича, «Записки лікаря» М. Левицького), ліричного нарису («Ріпаї» Д. Марковича), подорожніх нотаток та багато нових різновидів класичного оповідання: ескіз, фрагмент, малюнок, мініатюра, образок, новела, етюд, психоновела, шкіц, нарис, казка, гірська акварель, сильветка, психологічні арабески, імпровізація, панорама тощо.
Ці форми використовували й демократичні письменники. Так, деякі твори С. Васильченка більше нагадують нариси, картинки, ніж оповідання («На хуторі»), як і в М.Коцюбинського («Хвала життю!», «На острові»). Свої порівняно великі речі Васильченко називав «новелістичними романами й повістями» («Петруня», «Осінній ескіз», «За мурами»). Він обстоював потребу малих форм у літературі. І.Франко, хоч писав романи і повісті, все ж вважав себе «мініатюристом і мікроскопістом», що звик знаходити цілий світ у краплі води. У Дніпрової Чайки улюбленим жанром була легка, зграбна, гарна мініатюра.Причина поширення «малих форм» у літературі початку XX ст. полягає, зокрема, у зверненні письменників до поглибленого психологічного аналізу, до фіксації скороминущих настроїв і почуттів людини. На початку XXст., коли посилилась увага до психології людини, до зображення її переживань і т. п., письменники, подаючи не довгі періоди з життя героїв, а якийсь випадок, побіжний тимчасовий настрій, сцену прощання чи зустрічі або заключний акорд якоїсь події чи історії, тобто лише одне якесь переживання, один епізод (іноді — без сюжету), зверталися, зрозуміло, саме до малої форми. А оскільки переважно брався якийсь напружений, трагічний момент, то використовували жанр новочасної новели, на відміну від класичного оповідання — більш-менш спокійної розповіді.
Модерністи ж намагалися відображати «загальнолюдське», надкласове, душу людини, відірваної від суспільства, самотньої, трагічно безсилої. У них — індивідуально-психологічне бачення людини, в той час як у демократів людина постає в нерозривних зв'язках із суспільством. Ця глибока внутрішня протилежність між реалістами і модерністами випливає з особливостей їх свідомості, мислення, їх поглядів на людину і суспільство. І саме в цьому визначається вплив ідей марксизму-ленінізму на демократичних письменників, які прагнули до відтворення всіх суперечностей і взаємовідносин нової дійсності, нового етапу визвольного руху, звертаючись до прози різних епічних жанрів.
На початку XX ст., в хвилюючі дні революційного передгроззя, письменник повинен був не лише створювати картини тяжкого життя народу, а й глибоко замислюватись над тими шляхами, якими можна було поліпшити долю народу, здобути йому щастя. Проте деякі письменники, правдиво показуючи нестерпне становище селян і класову боротьбу, не бачили ніякого виходу. Ліберально-буржуазні діячі засуджували революційні виступи робітників і селян, закликали до легальної культурно-просвітительської роботи, проголошуючи освіту єдиним засобом боротьби за поліпшення становища простого народу, виступаючи за дрібні реформи: організацію ощадних кас, гуртовий викуп панської землі тощо. Ідеологом цього буржуазно-ліберального руху на Україні в передреволюційний час був М. Левитський, організатор хліборобських спілок на Херсонщині, економічне прожектерство якого так гостро висміяв свого часу В.І.Ленін. Однією з популярних в тогочасних ліберальних колах ідей М. Левитського була ідея кооперативних товариств, хліборобських спілок, яка знайшла відгук в художніх творах навіть деяких демократичних письменників — «Понад Дніпром» (1897) І. Карпенка-Карого, «Рубають ліс» (1914) А. Крушельницького та ін.
Розуміння непримиренності інтересів різних класів викликає цілий ряд творів, в яких висміюється «філантропічна діяльність» інтелігенції, «латання» суспільних порядків — «Лялечка» (1901) М.Коцюбинського, «Уночі» (1909) Дніпрової Чайки, «Душа поета» (1913) М. Чернявського, робиться висновок, що всі ці заходи нічого не дадуть за існуючих соціальних умов. Кращої долі можна добитись тільки шляхом революції («Богиня революції»— 1904 Н. Романович-Ткаченко) —таке пересвідчення демократичних письменників. Ще на початку XXст. в їхніх кращих творах знайшли своє відображення наростання революційної хвилі в країні, заклики до боротьби з урядом, передбачення майбутньої бурі. В мініатюрі «Плавні горять» (1900) Дніпрова Чайка осуджує «сонний морок» і вітає тих, хто шукає «стежки певної в темряві», не боїться жертв на шляху до вселюдського ясного щастя, волі й братерства. Думка про те, що щастя — в житті для інших, в боротьбі за визволення народу, пронизує твори, в яких ставиться питання про співвідношення особистого і громадського (у Лесі Українки, Коцюбинського, Романович-Ткаченко).