Літературна та дипломатична діяльність Модеста Левицького
Увага письменників тепер зосереджується переважно на нових явищах дійсності — проникненні капіталістичних відносин на село, розкладі й розшаруванні села в нових умовах, жорстокій класовій боротьбі, пролетаризації селянства, зміні звичних умов його існування, а звідси — і зміні в світогляді, викликаній переходом селянства з одного стану (господаря на своїм грунті) до іншого (спочатку — наймита, заробітчанина, а далі — фабричного робітника, пролетаря, який вже цілком пориває з землею).
З їхніх творів бачимо широку панораму життя України тих часів, нові економічні зрушення на селі і в місті, нові форми визиску, суперечності між трудом і капіталом, що супроводжувалось появою куркульства, зубожіння і пролетаризацію основної маси селянства, владу не тільки землі, а й грошей, капіталу, жорстоку експлуатацію робітників, страшні картини поневірянь народу під час переселення і еміграції — характерного явища тих часів. П. Грабовський у статті «Дещо до свідомості громадської» (1894) писав, що простий люд, обідраний та знедолений, мандрує світ за очі, кидає дорогу, але пекельну батьківщину, шукає в інших країнах собі щастя, щоб кінець кінцем пересвідчитись, що його ніде нема й бути при сучасних обставинах громадських не може. Селяни не тільки не знаходять собі нічого кращого, а зводяться з боку матеріального нінащо: «Лихо покидають, а злидні знаходять»,— як твердить в оповіданні «Заяць» М. Левицький. Все це висвітлено у творах В. Стефаника («Камінний хрест»— 1899), В. Потапенка («На нові гнізда»— 1899), О. Маковея («Туга»—1901), С. Васильченка («На чужину» — 1913), Т. Бордуляка («Ось куди ми підемо, небого»—1894, «Бузьки»— 1896, «Іван Бразілієць»— 1899), Грицька Григоренка («Пересельці» — 1900) та ін.
Правдиво зображуючи нову дійсність, письменники показують знищення самих підвалин села під натиском капіталізму, розклад сільської громади тощо, чим твори їх протистояли народницькій літературі, підтверджуючи марксистський аналіз стану села і дальших шляхів його розвитку. Наголос ставиться саме на класовій боротьбі між новими групами в селянстві. Посилення антагонізму на селі, ріст індивідуалістичних настроїв і жадоби наживи надто помітними стали уже в кінці XIX ст. Капіталізм, як зазначав Панас Мирний у листі від 23.11 1902 р.
У ліберально-буржуазних письменників є чимало оповідань, в яких правдиво зображується становище селянства, однак класова боротьба на селі підмінюється показом боротьби селянства з адміністрацією, з «сільськими п'явками» — волосним писарем, старшиною, урядником, становим, справником, тобто критикуються окремі вади існуючого ладу і не ставиться питання про повалення його в цілому. Прикладом можуть служити твори Г. Коваленка-Коломацького та М. Левицького, в яких висміюються дрібні царські посіпаки — становий, земський справник тощо. Інколи класовий антагонізм у суспільстві підмінюється суперечностями в сфері духовній, як, наприклад, в оповіданні Павла Смутка (П. Стебницького) «Не по-людськи» (1904).Талановитіші з буржуазно-демократичних письменників створювали правдиві, реалістичні картини тяжкого народного життя, злиднів, темноти, економічного гноблення. На прикладі кращих творів О.Кониського, М.Левицького, Д. Марковича бачимо глибоку внутрішню суперечність між їх ліберально-народницькими поглядами і життєвою правдою, що втілювалась в їхніх оповіданнях. Однак сама манера зображувати село переважно крізь призму підлакованого етнографією побуту впливала на розв'язання теми. Це призводило до того, що село в них, говорячи словами Лесі Українки, подавалось «в дещо святковому вигляді», а селяни — «крізь легенький, а часом і досить густий серпанок ідеалізації». Особливо ясно це видно в оповіданнях Ганни Барвінок, котрі друкувалися і на початку XX ст.
Етнографізмом підмінявся аналіз соціальних антагонізмів на селі. Ліберально-народницька література кінця XIX ст. своє головне завдання бачила у відтворенні національного побуту різних класів і станів українського суспільства. їхні твори — це здебільшого етнографічні малюнки, ніби протокольні записи різних подій на селі (оповідання В.Кравченка, О.Білоусенка-Лотоцького). Звернення до побуту й етнографії часто перетворювалось на самоціль, на довгі описи обрядів, звичаїв тощо.
Невелика художня спадщина і Дмитра Маркевича (1848— 1920). 1908 р. вийшла його збірка «По степах та хуторах», присвячена зображенню тяжких злиднів бідноти села («Шматок», «У найми») і міста («Сюрприз»). Персонажі його творів — люди «скривджені, забиті, одурені» («Бразиліяни»). Характерною рисою Марковича є глибока людяність його образів, вміння знайти іскру людського в найчорніших, на перший погляд, людських серцях («Іван з Буджака», «Два платочки», «На Вовчому хуторі»). Письменник закликав в «людині завше бачити людину», вважаючи, що «в самому великому злочиннику лежать людські іскорки тепла і добра, треба їх розшукати, освітити...».
Проголошення просвіти як єдиного засобу для поліпшення долі народу, ідеї класового миру і заперечення революційних шляхів зміни суспільного ладу були поширеними навіть після першої російської революції. Оспівування просвіти і тихої, непомітної, але єдино нібито корисної просвітницької роботи на селі заповнювало багато творів молодих письменників: «Довгий ряд днів» (1905) Л. Пахаревського, «Сумна стежка» (1907) О. Биби, де в дусі Кониського представлено ідеали молоді.