Літературна та дипломатична діяльність Модеста Левицького
Опісля першого знайомства з його невеличкими, влучними, мальовничими й глибоко змістовними оповіданнями насамперенд виникає запитання, з чиїми творами українських письменників їх можна порівняти? Своїм граничним трагізмом і короткою формою вони нагадують новели Василя Стефаника, художньою вишуканістю – Михайла Коцюбинського, внутрішньою напругою образів і витонченим поєднанням комічного з трагічним – Володимира Винниченка; є в його творах і схований гумор крізь сльози Івана Нечуя-Левицького, і філософічність Панаса Мирного. Звісно, він використовував манеру письма російської і європейської літератур, бо добре їх знав, перекладаючи на рідну мову. Та, всте-таки, стиль письма Модеста Левицького цілком неповторний і – суто український.
Дійсно, в якій ще літературі знайдеться таке, саме таке, як Модеста Левицького, розв'язання проблем українського села передреволюційної доби? Його літературні герої думають, розмовляють і діють, як ні в кого іншого. В них мимоволі закохуєшся, їх сприймаєш усією душею, переймаєшся їхніми радощами і болями або просто починаєш жити разом з ними.
Як він уміє просто і ясно показати вам те, чого ніколи не побачив сам, побачивши, вже ніколи не забудеш: ні суто подільських краєвидів, ні сірих людських осель, ні характерних людей. І немає сумніву, що за всієї суто української тематики творів і манери змалювання при вдалому перекладі на ту чи ту чужі мови оповідання Модеста Леицького можуть стати близькими й зрозумілими кожній людині на землі.
Та найстрашніше те, що ми самі його ще зовсім не знаємо.У той же час багато письменників ліберально-буржуазного напряму дотримувалися реалістичного методу, хоч у них він набирає своєрідних рис так званого етнографічно-побутового реалізму. Для них характерна «стара» манера письма, прагнення до натуралістичного, етнографічно-побутового опису з ряснотою подробиць, що сполучалося з проголошенням «дрібних діл», «малої, але справді пожиточної праці» і т. п. Найбільш обдаровані з цих письменників, правдиво відображаючи життя, часто давали справжні мистецькі твори (Б.Грінченко, Олена Пчілка, М.Левицький, Д.Маркович). Вони щиро прагнули працювати на користь рідного народу, але на заваді їм ставали ліберальні уявлення про засоби боротьби за краще життя. Їхня редакційна та видавнича діяльність мала прогресивне значення. Вони видавали чимало популярної або так званої «утилітарної» літератури для народу — різні порадники з сільського господарства, медицини тощо. В творчості своїй вони намагалися стояти на демократичних позиціях, тому окремі їхні твори заслужено ввійшли в скарбницю української класичної літературної спадщини (наприклад, повісті Грінченка «Серед темної ночі» та «Під тихими вербами»).
Інші ж так і не піднеслися до ширших узагальнень, залишилися на позиціях так званого просвітянства, аполітичного культурництва, вважаючи, що нове життя, де пануватиме справедливість і щастя, можна побудувати лише шляхом просвіти, виховання, самовдосконалення людини і т. п. Ліберально-буржуазні письменники та їх епігони пропагували самобутність, національну виключність українського народу, відрубність його від Росії та інших народів. Буржуазні письменники групувалися навколо таких видань, як «Киевская старина», «Рада», «Рідний край», «Дніпрові хвилі» та ін. Кожна з цих груп мала свій «відтінок», свої особливості.
У свою чергу модерністи теж не являли собою суцільного, однорідного напряму.
«Громадська думка» почала виходити з 31 грудня 1905 р. Перший номер газети, виданий 5-тисячним тиражем, був конфіскований. Правда, поліція захопила в редакції лише кілька сотень примірників. Решту працівники газети встигли сховати і розповсюдити. У цензурі з приводу конфіскації заявили, що газета взагалі буде заборонена, «якщо вона й надалі так гостро писатиме». Під тиском урядових заходів, а також на вимогу видавця-редактора В.Леонтовича газета все більше й більше сповзала вправо. В редакційному комітеті точилися постійні суперечки. Б.Грінченко, як один з активних співробітників газети, намагався зробити її органом більш поступовим, орієнтував «Громадську думку» на особливо пригноблені селянські низи. В.Леонтович, навпаки, хотів зробити газету виразником інтересів заможних поміркованих елементів, «на яких тільки й можна заснувати міцний національний український рух». Врешті В.Леонтович відмовився підписувати газету як видавець. Та 18 серпня 1906р. в редакції «Громадської думки» був зроблений обшук, деяких членів редколегії заарештовано, а газету заборонено. Такі ж обшуки зроблено майже в усіх передплатників газети по Україні.
«Громадська думка» була, особливо на початку свого існування, типовою буржуазно-демократичною газетою. Вона розбудила широкий інтерес до українського друкованого слова, стала першою щоденною газетою, що досить повно відображала революційне піднесення в Росії й на Україні, боротьбу трудящих проти соціального і національного гніту. З буржуазно-демократичних позицій газета виступала на захист української культури, що зазнавала переслідувань і утисків з боку царизму. Певну позитивну роль вона відіграла і в розвитку української прогресивної літератури. На її сторінках надрукував багато своїх уїдливих сатир та фейлетонів В.Самійленко („Новорічна розмова”, „Новий лад”, „Міністерська пісня”), містили свої вірші, оповідання й нариси Б.Грінченко та М.Левицький, з Буковини надсилав публіцистичні статті О.Маковей.Замість забороненої „Громадської думки” з 15 вересня 1906р. почала виходити щоденна газета „Рада”, яка проіснувала найдовше з усіх українських газет – до липня 1914р., коли її було заборонено. Співробітничали у ній діячі різних суспільно-політичних поглядів. Але головну роль у „Раді” відігравав ліберальний помічник Є.Чикаленко, на кошти якого в основному й видавалася газета. Редактором був М.І.Павловський, головними співробітниками В.К.Королів, О.М.Хотовський, закордонний відділ вів М.Лозинський, польський – Б.Ярошевський, статті на теми школи й виховання писав Г.Шерстюк, на соціально-економічні – М.Гетер. Політична програма її була обмежена, половинчаста. Найвищим ідеалом „Ради”, який вона намагалася утверджувати своєю діяльністю, була культурно-національна автономія України в межах федеративної Росії. На першому плані в програмі газети стояли не соціальні, а культурно-національні питання. Але Чикаленко добре розумів, що газета зможе мати популярність лише тоді, коли на її сторінках з’являтимуться твори відомих прогресивних письменників. А для цього треба було пильно оберігати загальнодемократичний престиж газети. Так, „Рада” досить гостро засуджувала антисемітські виступи інших видань. У „Раді” вперше з’явилися оповідання А.Тесленка („У городі”, „Наука”, „Поганяй до ями”, „Немає матусі”, „Прощай життя!”, „В тюрмі” та багато інших). Тут постійно друкувалися С.Васильченко, Б.Грінченко, О.Олесь, М.Левицький, М.Вороний. Декілька своїх нарисів вмістив М.Коцюбинський („Як ми їздили до Криниці”, „Лист”).