Бароко як літературний напрям у мистецтві Західної Європи
Поети бароко часто бавляться нанизуванням вигадливих метафор, порівнянь, антитез. Приміром, “любов зв’язує золото з крицею, пряжу – з більшим шовком, спонукає жаливу тягтись до шляхетної троянди, до до перлин кладе сміття, до вугілля кладе крейду і часто прищеплює дикому дереву солодкий плід”.Із постанов бароко виливає і найпотужніша його вада: часом надто велика перевага зовнішнього над внутрішнім, “чиста” декоративність, з якою часом зникає або відводить на задній план глибокий сенс, внутрішній зміст твору; ще небезпечніше намагання перебільшити, посилити всяке напруження, всяку протилежність, усе разюче, дивне, - це призводить бароко до надмірного замилування у мистецькій грі до переобтяження творів формальними елементами.
З огляду не спробу поєднання романтичного й реалістичного типів творчості, на пошук золотої середини між крайнощами роздвоєної людської натури доба бароко, з одного боку, була добою буйного розвитку природознавства і математики, а з другого добою розквіту багатослів’я, великої (“тридцятилітньої”) релігійної війни, добою великих містиків та філософів – ідеалістів (Сведенборг, Кемт, Сковорода). Людина бароко або втікає до усамітнення з Богом, або, навпаки, поринає у вир політичної боротьби, перепливає океани, шукаючи нових колоній, береться до планів поліпшення стеку всього людства чи то політичною (проекти штучних мов), чи якоїсь іншою реформою.
І все ж найхарактерніші вияви цієї доби – містицизм, релігійний екстаз, реабілітація християнського аскетизму, захоплення жанром духовної пісні поезії, у драматургії – звернення до містерії. Герой барокового мистецтва болісно шукає надмету життя і знаходить її у втечі від світу, у появі себе служінню Богові, у стражданнях за християнську віру (напр.,”Стійкий принц” еспенського драматурга Педро Кальдерана де м Берхи (1600 – 1681рр.) чи “Катерина Грузинська” німецького драматурга А. Гріфіуса (1616 – 1664рр.) образ мученика за віру постійний і в живописі бароко (“Розп’ята Петра” П. – П. Рубери).
Визначальним у філософії та мистецтві, почасті і в масовій свідомості стають ідеї про те, що все земне – тлінне, тимчасове, тутешнє “життя – є сон”, справжнє життя настає лише після фізичної смерті; реальний світ – долина страждань які треба терпіти стійко, в очікуванні смерті, єднаючись душею з Богом. А з звідси барокові метафори: життя людини – троянда, що швидко губить нелюдський, проте колючий й сухе стебло; людина – недогарок; звідси ж алегоричні персонажі – Смерть, Доля, Віра, та ін.; вірші, ціні збірки під заголовками “Цвинтарні думки” “Похоронні пісні” тощо.
В Україні бароко проіснувало близько двохсот років і стало наступним після доби Київської Русі розквітом української культури, передусім архітектури, літератури, освіти, громадянсько – політичних інституцій, самоврядування. Це розумовим такі чинники.
Саме бароко виявилось найбільш суголосним емоційним, романтичній, хмільній до зрівноваження різних начал українській душі;
На той час в Україні було послаблено, а на певний період і зовсім зникло, колоніальне ярмо, побудовано досить сильно гетьманську державу, що всіляко сприяла розвоєві культури (особливо за часів Івана Мазепи).
Українське бароко порівняно з західноєвропейським має такі особливості.
1.В українському бароко значно переважають духовні (релігійні) складники над світськими. Хоча й не брак останніх: маємо світську лірику, навелу, хроніку, лист, науковий трактат, світські елементи у драмі.
2.Античність приводить в українську культуру вже після Ренесансового протистояння з християнством, у формах барокових, тому без опору залучаються антично – міфологічні образи: релігійна лірика стоїть під охороною давньогрецьких муз, Пресвята Діві часом ототожнюється з Діною, хрест порівнюється з тризубом Нептуна, у містичних тракторах з’являється амури, купідони. Загалом бароко утвердилося в українській літературі без жодного опру й боротьби, просто для нього давно вже був готовий духовний грунт.
3.мова барокової української літератури принципово лишилася церковно – слов’янською, я і в попередній період. Обібравши в себе велику кількість елементів народної мови, вона, на жаль, не улягала жодним певним нормам. Тому зустрічаємо великі ухили то до української народної мови, то до польської, то – зрідка у другій половині XVIII ст. – до російської.
4.елементи бароко приступають уже в стилі І. Вишневецького (довгі періоди, нагромадження паралелізмів, сміливі антитези, скупчення формальних прикрас). Однак стала творчість Мелетія Смотрицького, а також віршування Кирила Транквіліона Ставровецького, повною ж перемогою бароко – утворення Києво – Могилянської академії, цілком барокової за суттю. І письменство цієї доби вирізняються ще такі постаті, як Петро Могила, Іван Величковський, Стефан Яворський, Іван Мазепа, Феофан Прокопович Йоанській Галятовський, Дмитро Туптало, Григорій Граб’янка, Самійло Величко, автор літопису Самовидця. Але найяскравішим представником українського бароко став Григорій Сковода.