Бароко як літературний напрям у мистецтві Західної Європи

Бароко (італ. Вачосс – дивний, химерний) – напрям у мистецтві та літературі XVII – XVIII ст., якому належить важливе місце у поступі європейської культури. Бароко прийшло на зміну Відродженню, але не було його запереченням. Художня система бароко надзвичайна складна, їй властиві мінливість, поліфонічність, ускладнена форма. Література бароко характеризується поєднанням релігійних і світських мотивів, образів, тяжінням до різних, контрастів, складної метафоричності, алегоризму і емблематичності, прагненням вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору. У різних культурах, літературах бароко складалося неодночасно. Серед країн православно – слов’янської культурної спільності бароко почало формуватися і набуло значного, розвитку в Україні та в Білорусії, що безпосередньо стикалися з польською та західноєвропейською бароковими культурами. Крім цього, бароко мало і власні, націєпемні, джерела: києво – руські та фолькролорні, що проявлялися на різних рівнях цього напряму – “високому” , “середньому” та “низовому”. Бароко в історії української літератури трактувалося по різному, часто неадекватно. Вперше розглянув бароко як естетичну систему Д. Чижевській у монографії “Українській літературний бароко” (Прага, 1942 – 1944рр.) але тільки на XI Конгресі влавістів у Празі 1968 вчені поставили питання слов’янського бароко, зокрема українського. Його розквіт в українській літературі припадає на кінець XVI – XVIII ст. і простежується у різних жанрах, зокрема в поезії Лазаря Барановича, Івана Величковського, Григорія Сковороди та ін. Взірцем барокових віршів є збірка “курйозної поезії Івана Величавського млеко от овци, пастирю належноє”. Виразні барокові риси має шкільне дфальтургія. Серед прозових творів бароко найбільше проявляється в араторській прозі (збірника проповідей Лазаря Барановича “Меч духовний ”, “Труби словес проповідних”; Іваника Галятовського “Ключ розуміння”; Антонія Радивиловського “Огородок Марії Богородиці”, “Вінець Христов”) та козацьких літописах самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка.

На зміну Ренесансу в європейській культурі приходить бароко, у ньому поєднуються традиції готика і Ренесансу.

Визначальні прикмети бароко:

Знову спостерігається нахил до ускладненої форми (як у пізній готиці)

Повертається готи сниці геоцентризм, але зберігається антропоцентризм, лише тепер людина практикується не як противага Богові, а як найдосконаліше його творіння.

Замість світської спрямованості бачимо в часи бароко знову релігійне забарвлення всіх сфер культури, як у добу середньовіччя.

Замість визволення людини від пут соціальних та релігійних норм знову помітне посилення ролі церкви і держави.

Зберігається античний ідеал краси, але робиться спроба поєднати його з християнським ідеалом, тобто йдеться про поєднання краси духовної і фізичної, внутрішньої і зовнішньої, в цілому відбувається примирення традицій античної і християнської.

Як і Ренесанс, бароко зберігає увагу до природи (і в науці, й у мистецтві ), але тепер природа трактується не як противага Богові, а як шлях пізнання досконалості й милосердя Творця.

Окрім цих рис, зроджених переплетінням попередніх традицій, бароко виробило і власні особливості.

Динамізм, рухомість: у пластичному мистецтві це – любов до складної кривої лінії, на відміну від прямої лінії та гострого кута чи півкола готики й Ренесансу; у літературі це – змалювання руху, мандрівки, змін, трагічного напруження, катастроф, сміливих авантюр.

Бароко не вважає найвищим завданням мистецтва пробудження спокійного релігійного чи естетичного почуття; для цього важливіше зворушити, справити на неї сильне враження. Цією настановою спричинені такі вузькостильові якості напряму, як прагнення гіпербол, захоплення парадоксами, незвичайних гротескам, любов до антитез, пристрасть до важливих форм до універсальності всеохопности.

Митці Ренесансу цінували простоту і структурність організації твору, митці бароко стрункість розуміють як схематизм, простоту замінюють вигадливістю, надуманість, пишномов’ям. Для них мистецтво це – часто забава, гра розуму. Розвивається пристрасть до алегорій, з’являється алегоричні драми, поеми, вірші. Важливого значення набуває зовнішній вигляд твору, пишуться вірші у вигляді хреста, чари, ковадла, колони, ромба, стають популярними акровірші та мезостики.