Літературно-філософські особливості Києво-Печерського Патерика

* Києво-печерський патерик, ред. Д.Абрамович, К.,1991р, с.102-103, 8, 112, 106,110,212

України-Руси. Саме від східних запозичень пролягає рівна межа до багатьох вірувань східних слов’ян. Для прикладу візьмемо вірування, що стосуються надприродного, бісів. За прикладом східних патериків, що були відомі в слов’янських перекладах та правили за зразки для руських авторів, Києво-Печерський патерик і собі має безліч згадок про участь бісів у житті людини. При цьому біс являється не тільки у вигляді злої непереборної сили, а, навпаки, часто буває корисним знаряддям у руках досвідченого аскета-ченця, якщо той, звичайно, вміє поводитись з ним. Сюжети такого змісту є досить характерними для дохристиянських та нехристиянських літератур, особливо народів з глибоким віруванням у надприродне, періодів розквіту анімізму чи фетишизму. Образ дивного жерця, чи шамана, що може перемогти чи використати всесильного духа існував в народів Аравії домусульманського періоду і ще досі подекуди існує в збережених африканських племен.Що ж до патерика то тут з'являються біси також. Вони знущаються з простацького ченця Ісакія, примушуючи його танцювати цілу ніч аж до ранку. Вони викликають незгоди та чвари в монастирі. Біс, у вигляді ляха (також архаїчний образ: перетворення),в короткому одязі, кидаючи липучі квіти, відвертає від церковної відправи і робить сонливими ченців, що до їхнього одягу ці квіти прилипають. Біси обдурюють Ісакія, з’явившись у постаті Христа і ангелів. Вони приходять до Теодосія, удаючи з себе його брата, і спокушають взяти церковне золото і срібло та втекти з ними. Вони сварять братів і штовхають під кручу Хведора, що носить деревину на будування келії. Біси також з'являються в хліві, в пекарні, постійно намагаються наробити шкоди. А така інтерпретація духів є звичною для ледь не всіх народів (домовики, ельфи, запічники, чарівні тваринки). Але поруч з цим – Теодосій примушує бісів працювати в пекарні, повертати жорна, тягати деревину, маючи для монастиря користь від його запеклих ворогів. Під впливом подібних оповідань, що поширювалися поміж письменних людей давньої України, а далі шляхом усної традиції розходились серед найширших мас людності, - склалось багато народної демонології, що її традиційно більшість вчених відносять ще до передхристиянських вірування народу. Віддзеркалюючи подекуди вірування свого часу, Патерик одночасно почасти правив за джерело, почасти стимулював утворення усної легенди.

В сюжеті послань Київського патерика бачимо яскравий прояв своєрідного „культу Печерського монастиря”. Риси цього культу стають помітні ще в „Повісті временних літ” і „Житії Феодосія Печерського”. В багатьох посланнях Симона монастир постає чимось найсвятішим: до нього не можуть увійти грішники, нечестиві монахи, поховані у печерах поширюють неприємний запах, грішники навертаються потрапивши в монастир. Уже в епістолярному початковому розділі патерика монастир зображено як море, що „не держить в себє гнилаго, но измещеть внънь”, „святое и честное и спасенное мєсто”*

Все ж повертаючись до структури тексту, знаходимо різницю в посланнях Симона та Полікарпа. Власне послання Симона до Полікарпа можна з повною підставою називати патериком, що доводить і його порівняння з ранньосередньовічними патериками інших християнських літератур. Основною композиційною одиницею

* Києво-печерський патерик, ред. Д.Абрамович, с.110

твору стає патерикова новела. Виокремлюються дев’ять сюжетних елементів: розповіді про Онисифора та його духовного сина, котрий потай проводив розпусне життя, про побожних ченців Євстратія,

Никона, Кукшу й Пимена, Афанасія, Миколу Святошу, Еразма, Арефу, про ворожнечу ченців Тита і Євагрія. Сюжети трьох новел побудовано на взаємодії двох центральних персонажів: Онисифор і його духовний син, Пимен і Кукша, Тит та Євагрій. В новелі про Миколу Святошу (насправді Святослав Давидович, князь чернігівський і луцький) сюжет все ж розходиться в декілька сторін. Помітна тенденція до повнішого висвітлення біографії героя. Крім того додано розповідь про посмертні чудеса: допомогу Миколи Святоші його братові Ізяславу Давидовичу. Саме така деталізація й просторова-часова замкнутість сюжету патерикової новели наближають її до жанрової моделі окремого житія. Це відбило важливу тенденцію розвитку нового етнічного варіанта середньовічного мистецтва: пошук самобутніх жанрових форм, котрі спиралися б на загальноєвропейський культурний досвід і водночас відповідали б регіональним художнім традиціям Київської Русі.

Цікавим є те як Симон будує свої ідеалізовані образи. Він не іде за монолітним стандартним чернечим ідеалом. Головним критерієм добору зразкових чернечих рис для персонажів є не абстрактний ідеал кіновіального життя, а антитеза цілком конкретним думкам і вчинкам Полікарпа. Через це видається важливим образ адресата послання, бо на його основі вибудовуються конкретні події і персонажі. Оскільки Симон закидає Полікарпові насамперед гордість, непокору ігумену і старшим братам, недостатню любов до рідної обителі, Печерського монастиря. Відповідно риси, які прославляє Симон: покора, незлобивість, відданість монастирю. Кожне своє послання він закінчує на кшталт „Отак і ти брате Полікарпе...”.Тенденції, започатковані Симоном, продовжив і розвинув Полікарп у своєму посланні до печерського архимандрита. Однак свій задум автор реалізує дещо по-іншому, повністю переносячи акцент на сюжетні агіографічні оповідання, написані за принципом патерикових новел. На відміну від послання Симона у Полікарпа немає лінії двох центральних персонажів, навіть в легендах, що в житійному варіанті мали таку рису. Оповідь про Спиридона і Алимпія стає двома окремими творами, сюжетно між собою не пов’язаними, а в оповіді про Марка Печерника Феофіл стає другорядним персонажем. Сюжети творів відходять від патерикової традиції значно далі, ніж сюжети з новел Симонового послання. Перш за все вони багатоепізодні і ускладнені додатковими лініями сюжету і персонажами. Дуже характерною в цьому ракурсі є новела про безплатного лікаря Агапіта. Полікарп дає йому детальну характеристику, оповідає коли той прийняв постриг, як себе проявив в монастирі, якими монашими чеснотами вирізнявся. Він розповідає довгу історію суперництва Агапіта і лікаря-вірменина, що змагаються у своїй майстерності, історію хвороби князя Мономаха, що його виліковує Агапіт. Згодом історію хвороби самого Агапіта, його розмови з вірменином, та навернення вірменина у христянство після смерті монаха. В цій же ж новелі натрапляємо знову на образ надзвичайної вищої святості, чи-то сакральності Печерської святині: коли Агапіт взнає, що вірменин нехристиянської віри, він відразу припиняє дискусію і виганяє того з обителі, щоби не сквернив святого місця.