Літературно-філософські особливості Києво-Печерського Патерика
Реферат на тему:
Літературно-філософські особливості Києво-Печерського Патерика
План:
Вступ..................................................................................1
2. Написання патерика.......................................................1-3
3. Патерик – джерело народних вірувань.........................4-5
4. Особливості послань Симона і Полікарпа...................5-8
Філософське значення мовчання в патерику..................9
6. Висновки.........................................................................9-10
Однією з найбільших за обсягом і найцікавіших за багатством культурно-історичного змісту пам’яток старої київської літератури є „Києво-Печерський Патерик”. „Патерик і Кобзар се були дві найпопулярніші українські книги. Можемо нарікати на нашу стару інтелігенцію, на нашу культуру і літературу, що вона не вложила в руки нашого громадянства твору користнійшого з соціяльного і інтелєктуального погляду, більш життєвого, більш соціяльного, ніж цей доморідний відгомін пізньої візантійської мономахії. Але факт зістається фактом. Не слово о полку Ігоревім, не „Закон і благодать”, не Літопись, а патерик став тим вічно відновлюваним, поширюваним, а з початком нашого друкарства – неустанно передрукованим твором старого нашого письменства, „золотою книгою” українського письменного люду, джерелом його літературної утіхи і морального поучення”, - пише Михайло Грушевський у своїй праці.* Назва патерик походить від грецького слова ’’патер’’ – отець, застосованого до подвижників, зокрема аскетів-відлюдників, що своєю поведінкою виражали суперечливість між ідеалами християнства й узвичаєним побутом пізньоантичного суспільства. Ченець-відлюдник ставав популярним народним героєм. Головною темою оповідань, що входили до такої книги, були подвиги уславлених аскетів, а характерною особливістю – умовно кажучи, деяка новелістичність. І все ж ці оповідання є типовим легендами. Домінантою жанру легенди є настанова на прищеплення догматичних чи моральних істин християнства за допомогою естетичного впливу. Основою сюжету є чудо. Воно є головним об’єктом розповіді і виконує роль головного
засобу психічного впливу на читача та збудника його емоцій **. Отже
* Грушевський М. Історія української літератури, т.3, ст.113-114
* Літературознавчий словник-довідник, К.,1997.основним мікрожанром „Патерика” є новела-легенда – коротке оповідання з нескладним сюжетом, - яка ілюструє норми християнської поведінки, абсолютизовані чернечою свідомістю. „Києво-Печерський патерик” як цільний твір і система легендарних новел постав на початку ХІІІ ст. Патерик був складений ченцями Києво-Печерського монастиря за доби його найбільшого розквіту, напередодні зруйнування Києва та України татарською ордою. Першим кроком до появи патерика було написання Нестором агіографії „ Житиє преподобнаго отца нашого Феодосия, игумена Печерськаго” на початку ХІІст або, що значно менш імовірне, в 80-х роках ХІ ст. Історико-літературне значення житія Феодосія Печерського в східнослов’янському письменстві багато в чому аналогічне ролі житія Антонія Великого в історії всієї європейської агіографії. Твір з’явився в річищі літературної традиції, важливим складником якої виступають патерики. Риси патерикового жанру помітно позначилися на його проблематиці, поетиці і особливо композиції. Це дозволяє розглядати житіє Феодосія Печерського як один з центральних етапів розвитку давньоруської книжної культури, і формування провідного агіографічного твору – Київського Патерика. Житіє долає жанрові межі й безпосередні функції цього виду агіографічної творчості, набуває ознак патерика і стає першим у східнослов’янській літературі твором, цілком присвяченим пропаганді вітчизняного духовного досвіду, осередком якого зображено Печерський монастир. У складі патерика знаходимо твори трьох різних авторів: єпископа Симона, ченця Полікарпа і Нестора Літописця. Симон був пострижинцем Печерського монастиря, згодом став ігуменом монастиря Народження Пресвятої Богородиці, а потім з 1214р до 1226р був єпископом Володимирським і Суздальським. За джерела до своїх творів Симон мав, як і сам свідчить „Житіє Антонія Печерського”, „Житіє Феодосія”, Ростовський літопис, монастирський Синодик.* Досить широку начитаність виказує він і в перекладних пам’ятниках староотецького письменства: „Паренезіс” Єфрема Сирина, „Ліствиця” Івана Ліствичника, Скитський патерик та інші. Відносно Полікарпа ми з певністю знаємо лише те, що він був чернець печерського монастиря і сучасник Симона. Бажаючи підвищення, отримання вищого сану, Полікарп постійно турбується і бунтує. Княгиня Верхуслава-Анастасія, дружина Ростислава Рюриковича, клопочеться за нього перед єпископом Симоном, теж колишнім ченцем Печерського монастиря, просячи для Полікарпа єпископської кафедри в Новгороді, Смоленську чи в Юр’єві. Симон направляє Полікарпові послання в якому засуджує честолюбність і пиху та переконує, що Печерський монастир – найкраще місце для подвижництва і замінити його не може ніяке інше місце, навіть його, Симонова кафедра. Для прикладу він наводить розповіді про печерських подвижників монастиря, історію побудування Печерської церкви, немовби оформлюючи окремий твір. Полікарп пише послання у відповідь, в якому погоджується з думками Симона і сам вирішує уславити свій монастир і його колишніх мешканців. Він пише своє послання, нібито до Акиндина – наставника монастиря, в якому розповідає про життя подвижників. З певними тенденціями, подекуди ж і з ясним бажанням ідеалізувати печерських чорноризців, автори патерика зібрали в ньому оповідання про життя найславетніших членів монастирської громади, наслідуючи готові зразки – східні патерики та окремі житія, в перекладах з грецької мови, відомі вже на світанку літературного життя