“Марійка Підгірянка”
Працюючи з вересня 1900 року вчителькою Уторопської двокласної народної школи, Марія Ленерт впроваджувала в шкільну практику дещо нове. Уроки проводила з восьмої до дванадцятої та з другої до четвертої години. Вранці — з учнями третього-четвертого року навчання: обидвома річниками одночасно. Заняття три¬вало шістдесят хвилин. Цю годину ділили на дві півгодини: письмові і усні. Коли третій річник займався голосно (усно), то четвер¬тий у той час виконував письмові завдання і навпаки. Вона брала зошити учнів додому, перевіряла їх і виставляла оцінки, чого рані¬ше у цій школі ніхто не практикував, її вихованці уважніше і ста¬ранніше виконували письмові завдання.На пополудневе заняття був призначений перший рік навчан¬ня. Як радили педагоги-практики школи вправ, у перші тижні тре¬ба працювати над пробудженням свідомого слуху, щоб зір і слух взаємодоповнювалися. Ці методичні поради вона враховувала: ви¬користовувала кольорову крейду, малюючи на дошці квіти, тварин. У Львові купила собі дві пачки таких крейд, щоб мати у запасі. Малюнки не лише викликали радість у дітей, але й сприяли поси¬ленню уваги. Часто на уроці придумувала до них коротенькі вір¬шики — і діти вмить запам'ятовували їх. Відвідування уроків у класі значно поліпшилося, поведінка — теж.
У 1902 році роботу Уторопської школи перевіряв повітовий ін¬спектор Шлемкевич. Він звернув увагу на успіхи молодої вчитель¬ки, зробив запис у повізитаційному протоколі.
У тодішній австрійській державі відзначалися свята за грець¬ким і латинським віросповіданням. У вільний час Марійка Ленерт читала художню і педагогічну літературу на українській, польській, німецькій мовах. Читала жадібно і дуже багато, але безсистемно.
Інколи бувала в Косові на концертах та виступах українського театру. Жодного разу не оминула нагоди відвідати ярмарок — це щорічне свято горян, на яке з'їздилися гуцули із всієї Косівщини, інтелігенція з усіх, навіть найвіддаленіших сіл, та заїжджі. Скіль¬ки душевного задоволення мала! Поставала перед нею як одна ве¬личезна мистецька панорама, якій, здається, ні початку, ні краю нема: багатотисячна квітчаста, рухлива, гамірлива, розсміяна, роз¬співана стіна. У жодному музеї не зібрати стільки експонатів, скі¬льки тут, на ярмарку. Можна намилуватися пишнотою етносу Косівської Гуцульщини, проглянути, мов на виставці, чоловічий і жі¬ночий одяг, красноїльські, космацькі, яворівські, довгопільські та інші оздоби і декоративні вироби з дерева, різьблені та інкрусто¬вані, художні витвори ткаль, вишивальниць, гончарів, послухати троїсту музику і, навіть, побачити незрівнянно-ритмічний опришківський танець — аркан. Враження від побаченого і почутого на цих косівських ярмарках залишилися в пам'яті Марійки Ленерт на все життя. Один із них призвів до знайомства з І. Трушем.
Марійка купила гарного великого когута, вложила молодшій сестрі у кошик, і вони пішли додому пішки. Недалеко від скруту на коломийський шлях когут несподівано вирвався і, хоч у нього ноги були зв'язані, намагався втекти. Назустріч йшов якийсь незнайомий чоловік у білому полотняному одязі. Побачивши це, ки¬нув топірець, скочив поперед когута і обома руками спритно притис до землі. Передаючи дівчатам бунтаря, мовив:
— Якби мав час, якби мав чим і на чім, то зразу змалював би вас із цим півнем. Дозвольте познайомитися: Іван Труш, художниці із Львова.
— Дуже вдоволена з такого несподіваного знайомства. Я - учителька з Утороп, Марія Ленерт. А це моя сестра Галя. Як їхамете Через Уторопи, вступіть до нас відпочити. Наша хата якраз проти позначки двадцять першого кілометра.
— Я оминаю «цісарські дороги», ходжу гірськими плаями, пі¬тниками, щоб полюбуватися красою нашої Верховини та надиха¬тися озоном карпатського повітря. А як іноді треба, то їду пошто¬вим амбулянсом, а цей не спиниться навіть перед двадцять пер¬шим кілометром, де живуть такі гарні дівчата...
Після взаємних подяк вони розпрощалися. А через день товариство «Українська бесіда» влаштувало у Косові вечорниці. Ма¬рійка, хоч і не любила танцювати, але поїхала з молодшими сестрами на забаву. Через якийсь час розпорядник вечора підводить до неї молодого чоловіка і знайомить:
— Наша нетанцююча поетка Марійка Підгірянка, а це — нетанцюючий художник Іван Труш.
— Поетка Марійка Підгірянка? — дивується Труш. — Та ми ж учора познайомилися — учителька з Утороп, таке німецьке прізви¬ще...
— Саме вона, та сама, Ленерт,— пояснює розпорядник.