Пісня про Пістинь

У ІХ-ХІ ст. територія Гуцульщини, а значить і нашого села, належала до складу Київської Русі, а з XI по XIII ст. до Га¬лицького та Галицько-Волинського князівств.

Ще в тому далекому XII ст., коли тікали з низин від поне¬волювачів наші прадавні предки, селилися вони саме тут, у підгір'ї, де і прожити можна було, хоч і землі не такі вже й родючі, зате захист був: стрімкі береги рік, густі зарості лі¬сів могли завжди заховати і дати порятунок тим, хто не міг стати оплічно на бій із поневолювачами.

Отож тоді, коли монголо-татарські орди плюндрували Київську Русь, на крутосхилах ще тоді безіменної річки Пістиньки поселилися засновники нашого села. Легенда розпо¬відає, що поселенці, прийшовши сюди, побачили «...довкола пусто, ні жодної тобі людини за весь день переходу, і сказа¬ли вони: «Пусто тут і безпечно тут, то ж піст триматимемо, щоб Бог благословив це місце на безпечне і щасливе прожи¬вання. І було так...». 100 років майже проживали тут люди, мали спокій і безпеку, вичищували місцини для полів і пасо¬вищ. І головне — знайшли сировицю. Сировиця — це сіль, за якою у Великій Україні чумаки їхали аж у далекий і не¬безпечний Крим. Тут же вона була під ногами. Півметрової глибини копанка забезпечувала з надлишком всіх сіллю. То була благодать.

Вже четверте покоління росло тут, і, звичайно, не могло це поселення, що звалося Пустенем (Пістунем), залишатися непоміченим для володарів цих територій.

Підтвердженням цьому є історичні документи. Першу таку згадку зустрічаємо в Іпатіївському літописі. За князювання Данила Галицького боярин Доброслав порушив своє повно¬важення і віддав коломийську сіль «двум беззаконниками от племени смердья Лазарю Домажинець и Игорю Мелибожич». Князь негайно послав свого стольника Якова з таким розпо¬рядженням: «Аз есмь повеления моего не творите, землю грабити. Черниговських бояр не велех ти Доброслав принимати не дати волости галичким, а коломийською соль отлу¬чите на мя...», бо вона призначена «...на роздаваниє оружникам си бо еста недостойна ни Вотнина держати».

Головні склади солі були в Коломиї, а варили сіль по довколишніх селах. Найдавніші письмові згадки про них зна¬чаться такими датами: Уторопи (1367 p.), Косів (1318 p.), Пістинь (1375 p.), Березів (1412 р.), Шешори (1427 р.), Кути (1427 p.).

У 1456 році король Казимир Ягайлончик IV (1447-1492) видав спеціальний указ про те, щоб ніхто не порушував пра¬во коломиян — тримати у себе склади солі. Такий указ був виданий не випадково.

Справа в тому, що поселенці сіл почали самі торгувати сіллю, минаючи склади в Коломиї. Тому в указі йшлось про те, що в разі невиконання цієї вказівки місцевій владі дозволялося затримувати порушників, а їх продукцію конфісковувати.

Відомо, що на селян цих сіл була покладена феодальна повинність. Кожний, хто тримав пару коней або волів, раз на рік мав давати підводу, щоб перевезти три бочки солі до Коломиї.Перша письмова згадка про Пістинь (1375 р.) пов'язана із виясненням права власності на соляні джерела, що тут знаходились. У 1416 році король Владислав Ягайло під¬тверджує надання села Пістинь (Pyestina) Василькові Тептуковичу. Соляний промисел у Пістині був складовою части¬ною так званої «коломийської солі» XIV-XV ст., яка стала умовно об'єднувати добування, обробку і торгівлю цим про¬дуктом. Проте мешканці Пістиня займалися не лише добу¬ванням і виварюванням солі. У податковому реєстрі від 1515 року значиться, що звідси платився податок також за «лани», тобто від оброблюваних земель. У цьому документі назва поселення латиною записана вже дещо по-іншому, ніж у попередніх (Pysthum). Сплата податку від управних земель зафіксована також у реєстрі 1579 року. В обидвох реєстрах власником поселення названо родину Бучацьких, які нале¬жали до української шляхти, родовід якої бере свій початок ще з князівських часів.

У планувальному відношенні село мало лінійну витягну¬ту структуру вздовж річки, переважно по лівому її березі. У панорамі поселення домінували виробничі споруди солевар¬них промислів. У північно-східній частині села, на горі Зам¬чище, знаходилось укріплення власника. Це городище-притулок, що складалося з двох частин: верхнього «замчища», тобто самого городища, і нижнього «замчища» — форпос¬ту у вигляді валів і дерев'яних стін — огорож з вежами, які охороняли підходи до основних укріплень.

Власники земель будували такі укріплення в першу чер¬гу для власного захисту від набігів татар. Багато міст і на¬віть сіл зазнавали неодноразових нападів ординців: протя¬гом 1600-1629 pp. на Коломийський повіт, куди тоді входи¬ла і Косівщина, татари вчинили 20 набігів. Відомо, що одно¬разовому набігу піддавались Люча (1624), Пістинь (1621), Спас...