Моє село – Серафинці

ХРОНІКИ СЕРАФИНЦІВ

Парохія Серафинці знана від 400 літ. Давніше серединою села вздовж річки Ямгорів проходив кордон між Туреччиною й Польщею. Частина Серафинців на східному березі річки належала до Туреччини, а на західному - до Польщі. На місці, де тепер стоїть парохіяльна цер¬ква, на горбі, що здіймається над селом, височіла турецька вежа, за нею були вириті глибокі рови, а за тими ровами висипаний високий вал, на якім був споруджений турецький замок. Один із тих давніх ровів і досі перетинає парохіальне подвір'я. Турецькі сліди можна нині за¬уважити на деяких прізвищах: Алімани, Буждигани, Яшани (дуже чис¬ленна родина), Бурнадзи. Так само про давнішнє турецьке панування свідчать деякі деталі місцевого одягу. Приміром, старі жінки ще доте¬пер носять турецькі червоні фази на головах.

Через часті прикордонні сутички й напади люди покидали рідні краї, й у ХУІ-ХУП століттях чисельність їх дуже зрідла. Доперва у XVIII віці канівський староста Микола Потоцький спровадив з України, де тоді була Руїна, і люди тікали світ за очі, багато колоністів, надав їм землі та козацькі «вольності», себто звільнив від панщини. Відтоді з'явилися в нас Чайковські, Велигорські, Крижановські, Топольницькі, Бачинські, Онуцькі, Островські, Рогожинські, Войцеховські, Кнігиницькі, Рома-новські, Скавронські, Бережанські, Березовські, Городецькі, Козаченки (численні), Петриченки, Курганевичі, Жугаєвичі, Шлемкевичі, Бурнадзи, Боюки, Подольські, Хошинські, Ілієвичі, Левицькі, Панічевські, Бу-човські, Лучицькі, Якимовичі, Яримовичі, Загаровські, Лазаровичі, Лу-кавецькі. Всі ці родини тепер дуже численні. З давньої галицької пан-щизняної людності лишились Атаманюки, Яківчики, Матійчики, Каба¬ни, Петрини, Фалати, Русковолошини, Унгуряни, Бабії, Дейпуки, Козо-різи, Потягайли, Білоголовки, Ощипки, Діки, Гнатчуки. Цих родин знач¬но менше, ніж переселенців Потоцького, які й досі зберегли риси, що їх подибуємо, приміром, на Полтавщині. Та й вдача цих українських ко¬лоністів відмінна від вдачі мешканців інших сіл. Вони дуже любять хо¬ральний спів, запальні, горді, надзвичайно прив'язані до грецького об¬ряду й української національності, сварливі, хиляться до всього нового. Це і є образ теперішніх парохіян у Серафинцях.

Румунського походження Гривули й Унгуряни.

Микола Потоцький заснував тоді церкву Вознесіння і дав кошти на утримання пароха. Наприкінці XVIII віку двір переніс церкву і парахіальні будинки на те місце, де вони стоять тепер, бо турецький кор¬дон тоді перемістився поза Буковину (за Австрії), а город, давній цвин¬тар, місце, де була давня церква, загарбав собі, й дотепер там є двірські городи. З того постав був процес між парохом і двором, який закінчив¬ся остаточно року 1818 не на користь парохії. Року 1866 вибудував па-рох отець Миколай Дебельський нові парохіальні будинки, а року 1882 парох отець Северин Литвинович побудував нову церкву перенесення Мощей св. Миколая. Парохіальні будинки відремонтовані в 1922 - 1923, а церква - в 1925-1926 роках.

Людність парохії невдовзі зросла так, що вже 1830 року засновано систематизоване сотрудництво, і тепер вона становить близько 3800 душ, однак через численну еміграцію до Канади й Америки зменшуєть¬ся. Школа до року 1921 була чотирикласна й налічувала до 680 учнів, а тепер діє шестикласна школа, в якій працюють дев'ять учителів, а число дітей щораз зменшується і сего року становить 420.

Серафинці, 27 грудня 1926

II

Село Серафинці досить просторе і має вигляд довгого вужа зав¬довжки близько 5 кілометрів. За статистикою від 1931 року, тут на¬лічувалося 811 хат і 3454 мешканці. Площа села становила 3 квадрат¬них кілометри.

Через дві третини села протікає потік Гуркало, який з'єднується з потоком Лімець, що тече від Городенки і протікає через третину Серафинців. Отже, село розташоване над двома потічками, які приносять йому багато користі.

Населення тут українське, але є й кілька польських родин, які до поляків не признаються. В загальному населення складається з 80 різних прізвищ. Із них половина закінчується на -ський та -ич. Два прізвища татарського походження (Болук й Алі). Татари вихрестилися і поодру¬жувалися з християнками.

Село почало осідати десь близько 1500 року на південний схід від теперішнього і мало назву Ямгорів.