Розвиток краєзнавства в Українській РСР у 1920-1940-х та повоєнних роках XX ст.

По завершенню Другої світової війни (й остаточної інтеграції Галичини до складу Української РСР) Академія наук України виступила ініціатором відродження краєзнавчого руху.

У 1947 р. у Києві було створено Український філіал Всесоюзного географічного товариства, відкрито його відділення в Чернівцях (1945 p.), Криму (1945 p.), Харкові (1946 p.), Львові (1947 p.), Одесі (1953 p.), Мелітополі (1955 p.), Луганську (1959 p.).

З 1959 р. Географічне товариство отримало назву "Українське географічне товариство" (УГТ). Формування його відділень в Усіх областях України завершилося у 1980-ті pp. Кількість членів УГТ в Україні невпинно зростала і в наш час досягла близько 10 тис. осіб. Діяльність УГТ спрямована на всебічне сприяння розвитку географічної науки і краєзнавства, координацію географічних і краєзнавчих досліджень, поліпшення географічної освіти в середній і вищій школах, підготовку географічних кадрів, пропаганду географічних знань, поліпшення географічної культури. Важливе місце в діяльності УГТ посідають проблеми розвитку географічної науки, географічної та екологічної освіти, видання наукових праць, підручників, навчальних посібників, географічних карт, атласів, популярних книжок. Вони є предметом обговорення на міжнародних конгресах, з'їздах, конференціях, засіданнях ученої ради УГТ і її президії.

У другій половині XX ст. значно пожвавилися етнографічні дослідження. Велика заслуга в цьому належить академіку М. Т. Рильському та члену-кореспонденту К. Г. Гуслистому, які своїми теоретичними працями та практичною діяльністю сприяли розгортанню етнографічних досліджень в Україні.

Основними науковими етнологічними осередками у республіці стали Відділ етнографії Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії в Києві та Відділ етнографії Музею етнографії та художнього промислу АН УРСР у Львові (зараз це Львівський філіал Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії імені М. Т. Рильського НАН України).

У повоєнні роки проводилися численні етнографічні експедиції, під час яких збирався значний фактичний матеріал, удосконалювалася методика етнографічних досліджень.

Значне місце у дослідженнях українських краєзнавців-етно-графів у цей період посідають питання теорії та історії етнографічної науки. Однією з найважливіших проблем, яка завжди була у центрі уваги науковців, є походження народів (етноґенез).

За останні десятиліття українськими етнографами-краєзнав-цями підготовлено ряд фундаментальних монографій, наприклад: "Украинцы" (1964 p.), "Бойківщина: історико-етногра-фічні дослідження" (1983 р.), "Гуцульщина. Історико-етногра-фічні дослідження" (1967 р.), "Карпатский сборник" (1976 p.), "Этнография восточных славян" (1987 р.) тощо.

3 початку 1960-х pp. спостерігається помітне піднесення краєзнавчого руху, музейного будівництва. Створено ряд історико-етнографічних музеїв просто неба, так званих скансенів, які вважаються найбільш раціональною і дієвою формою комплексного показу явищ народної архітектури, побуту, знарядь праці в їх природному оточенні. Такі музеї почали діяти в Переяславі-Хмельницькому, Ужгороді, Львові, Чернівцях, Києві (рис. 1.4).

Рис. 1.4. Національний музей-заповідник народної архітектури та побуту у Пирогово. Такі народні скансени України - це основний об'єкт туристичного краєзнавства

У 1966 р. у Львові в Шевченківському гаї був створений Музей етнографії та народного промислу. Нині в цьому Музеї на площі 50 га експонується 124 архітектурні об'єкти в 10 експозиційних відділах. На території Музею організовуються виступи самодіяльних фольклорно-етнографічних ансамблів, проводяться традиційні етнографічні свята.

У другій половині XX ст. відбувається процес диференціації наукового краєзнавства, особливої ваги стало набирати історичне краєзнавство. Зростає інтерес до історії міст і сіл, до охорони пам'яток історії та культури, створюється мережа громадських історико-краєзнавчих музеїв. Численна когорта талановитих українських науковців, працівників культури й освіти, крає-знавців-аматорів була залучена до написання фундаментальної "Історії міст і сіл Української РСР" у 26 томах. Так, скажімо, у написанні й підготовці до видання тому "Львівська область" взяло участь близько 800 осіб. Вихід цієї праці став історичним проривом України у світовий інформаційний простір - жодна з 13 інших союзно-колоніальних республік радянської Росії не сміла на той час так відкрито й гучно заявити про свою історично-територіальну окремішність та внутрішньонаціональну єдність.Широкий резонанс названої праці сприяв тому, що в 1979 р. рішенням Президії АН УРСР було створено її новий підрозділ - відділ історико-краєзнавчих досліджень, який очолив академік П. Т. Тронько.