Гуманітарні аспекти інформаційної безпеки
Держава також може забезпечувати свою присутність у інформаційному просторі, постійно і докладно інформуючи громадськість і ЗМІ про свою діяльність, а не приховуючи відповідну інформацію. Наприклад, у США 60% усієї інформації про діяльність держави надходить від уряду, що сприяє поширенню позитивного ставлення до державних органів [13].
Слід, однак, пам'ятати про те, що заходи безпеки, у тому числі інформаційної - це засоби забезпечення інтересів суспільства, а не самоціль. Відповідно, їх здійснення не повинно перешкоджати здійсненню громадянами права на вільний доступ до інформації, що не становить державної, військової, комерційної чи медичної таємниці. Зокрема, вільний доступ до несекретної інформації органів влади є дієвим способом громадського контролю, що дозволяє робити дії влади чутливими до потреб громадян [14]. Перелік відомостей, що належать до категорій таємниці, мусить бути вичерпно встановлений у законі "Про інформацію".
До того ж, слід зважати на небезпеку "тоталітарного інформаційного суспільства", яка походить від можливості контролю за операціями в електронних мережах, банках, впливу на засоби масової інформації тощо. Держава має не допускати монополізації ЗМІ, електронних мереж, провайдерів послуг зв'язку, а також законодавчо захищати банківську і комерційну таємницю.
Активна позиція держави у "позитивному впливі" на інформаційний ринок дозволить ефективно донести до аудиторії її позицію, і разом з тим не пригнічуватиме можливостей національних виробників інформаційного, аналітичного і творчого продукту в їх змаганні з колегами з інших країн.
Досвід України: невдалі спроби самозахисту
Нарікань на стан інформаційного простору України вистачає. Єдиного українського знакового простору по суті ще не сформовано, "точки відліку" для оцінки власного стану і навколишнього світу, важливість яких поділяло б усе суспільство, не віднайдено. Україна є фактично беззахисною перед зовнішнім інформаційним впливом - від російських програм (у яких нерідкі антиукраїнські випади) до американських бойовиків (що пропагують стереотипи культури, яка є результатом іншої історії, інших підходів до життя) і латиноамериканських серіалів (сумнівна художня якість яких давно є притчею во язицех).
Проблема полягає не в тому, що інші країни здійснюють на Україну інформаційний вплив - у глобалізованому інформаційному суспільстві це невідворотно. Проблема полягає в тому, що Україна не може протиставити такому впливу власного якісного продукту, якому наші громадяни віддали б перевагу перед іноземним (подібно до того, як українські ласощі витіснили "Марс" і "райську насолоду "Баунті"").
Така невтішна ситуація пояснюється низкою причин. Причому причин саме внутрішньоукраїнських: від радянської історії нас відділяє майже десять років, і відтак вплив "пам'яті старих часів" стає дедалі меншим.
По-перше, українською державою було практично провалено завдання сформулювати чітко виражену соціальну мету, яка мала б замінити ідею "побудови комунізму" і пов'язану з нею систему цінностей. Така мета не мала бути утопічною чи навіть конкретно сформульованою - варто було віднайти лише привабливу тему для суспільства, що прямує у майбутнє, запозичивши найкраще з минулого. Однак пошук такої теми у виконанні чиновників, вихованих у радянські часи, звівся до антинаукових і протиприродніх пошуків "наукового націоналізму" або, навпаки, "гордості за досягнення української влади на шляху реформ" [15]. Не дивно, що такі сурогати були відторгнуті суспільством.
А за відсутності "точок відліку", ціннісних орієнтирів, багато членів суспільства (і зокрема молодь) намагаються віднайти їх у екстремальних групах ідентифікації - зокрема у тоталітарних релігійних сектах, різнорідних товариствах, кримінальному середовищі [16].Однак чекати від держави визначення основи для ідентифікації суспільства і не обов'язково. Ініціативу могло б виявити громадянське суспільство, а держава, шляхом моніторингу основних тенденцій і врахування їх у законодавстві, могла б ненав'язливо сприяти урахуванню при творенні новітнього українського суспільства національних інтересів. Але держава виявилася неспроможною створити необхідні умови для вільного розвитку суспільної думки, відкритого діалогу у цьому питанні.
Через високе оподаткування видавничої діяльності, національне книгодрукування перебуває в стані стагнації. За даними Держкомітету з питань інформаційної політики, телебачення і радіомовлення, в Україні на одного мешканця виходить друком 0,4 книжки на рік, у той час як у Росії (де режим оподаткування видавничої діяльності значно ліберальніший) цей показник становить 3,2, Польщі - 9,5, Німеччині - 12 книжок17.