Поняття, ознаки та сутність права
Розуміння права як рівності (як загального масштабу і рівної міри свободи людей) містить у собі з необхідністю і справедливість.
У контексті розрізнення права і закону це означає, що справедливість входить у поняття права, що право по визначенню справедливо, а справедливість — внутрішня властивість і якість права, категорія і характеристика правова, а не позаправова (не моральна, моральна, релігійна і т.д.)[5, c. 104].
Тому завжди доречне питання про справедливість чи несправедливості закону — це власне кажучи питання про правовий чи неправовий характер закону, його відповідності чи невідповідності праву. Але така ж постановка питання недоречна і не за адресою стосовно до права, оскільки воно (уже по поняттю) завжди справедливо і є носієм справедливості в соціальному світі.
Більш того, тільки право і справедливе. Адже справедливість тому власне і справедлива, що втілює собою і виражає загальнозначущу правильність, а це у своєму раціоналізованому виді означає загальну правомірність, тобто істота і початок права, зміст правового принципу загальної рівності і свободи.
І за змістом, і по етимології справедливість сходить до права, позначає наявність у соціальному світі правового начала і виражає його правильність, імперативність і необхідність.
Справедливо те, що виражає право, відповідає праву і випливає праву. Діяти по справедливості — значить діяти правомірно, відповідно загальним і рівним вимогам права.Внутрішня єдність справедливості і правової рівності (загальнозначимості й однаковості його вимог у відношенні всіх, включаючи і носіїв влади, що установлюють визначене правоположення) добре виражено в коментарях знаменитого римського юриста Ульпіана до одного преторського едикту. Чудовий по своїй справедливості насамперед сам едикт, кодифікований Сальвієм Юліаном у першій половині II ст. Зміст едикту — у формулюванні однієї з істотних вимог принципу рівності в сфері правотворчості і правозастосування, що звучать так: "Які правові положення хто-небудь встановлює у відношенні іншого, такі ж положення можуть бути застосовані й у відношенні його самого". Більш розгорнуто ця вимога, що приводиться Ульпіаном у фрагменті едикту виражено в такий спосіб: "Магістрат чи особа, що займає посаду, вибрану владою, установивши яке-небудь нове правове положення в справі проти іншої особи, повинна застосувати те ж правове положення, якщо його супротивник висуне вимогу. Якщо хто-небудь досягне того, що (на його користь) буде встановлене яке-небудь нове правове положення магістратом чи особою, що займає посаду, забезпечену владою, то це ж правове положення буде застосоване проти нього, коли згодом його супротивник висуне вимогу".
Коментуючи даний едикт, Ульпіан зауважує: "Цей едикт установлює положення найбільшої справедливості і не може викликати або обґрунтоване невдоволення: тому що хто відкидає, щоб по його справі було винесено таке ж рішення, яке він сам виносить для інших чи доручає винести... Зрозуміло, що те право, що хто-небудь вважає справедливим застосувати до іншого особі, повинне визнаватися дійсним і для самого себе..." [2, c. 108].
Інший, не менш важливий, аспект єдності справедливості і рівності як вираження домірності й еквівалента зафіксований у традиційному природно-правовому визначенні справедливості як плата рівним за рівне.
В узагальненому виді можна сказати, що справедливість — це самосвідомість, самовираження і самооцінка права і тому разом з тим — правова оцінка всього іншого, позаправового.
Якого-небудь іншого принципу, крім правового, справедливість не має. Заперечення ж правового характеру і змісту справедливості неминуче веде до того, що за справедливість починають видавати який-небудь неправовий початок — вимоги чи зрівнялівки привілеїв, ті чи інші моральні, моральні, релігійні світоглядні, естетичні, політичні, соціальні, національні, економічні і тому подібні представлення, інтереси, вимоги Тим самим правове (тобто загальне і рівне для усіх) значення справедливості підмінюється деяким окремим, частковим інтересом і довільним змістом, партикулярними домаганнями.
Тут, отже, справедливість права, якщо така взагалі допускається, носить похідний, вторинний, умовний характер і поставлений у залежність від підпорядкування права відповідному позаправовому початку. І оскільки такі позаправові початки позбавлені визначеності принципу правової рівності і права в цілому (об'єктивної загальності правової норми і форми, єдиного масштабу права, рівної міри правової свободи і т.д.), вони неминуче виявляються у владі суб'єктивізму, релятивізму, довільного розсуду і приватного вибору (індивідуального, групового, колективного, партійного, класового і т.д.). Звідси і множинність борючихся між собою і непогоджуваних один з одним позаправових уявлень про справедливість і право, однобічних претензій тієї чи іншої частки початку на загальному, властивому праву і справедливості.