Правова держава і громадянське суспільство

Подальший теоретичний і практичний досвід показує, що для правової держави є необхідними не тільки панування права і правового закону, а й належна організація самої системи державної влади, встановлення різних державних органів, чітке розмежування їхньої компетенції, визначення місця в цій системі, характеру співвідношень між органами, способів їх формування, форм діяльності та інших організаційних і владно-інституційних аспектів.

Правова держава передбачає взаємодоповняльну єдність панування права і правової форми організації влади. Ще Арістотель зазначав, що кожна держава повинна мати три елементи: законорадчий орган, магістратури та судові органи. Звісно, його ідеї ще не були теорією поділу влади, але виявилися підґрунтям, на якому згодом було сформульовано цю теорію.

Важливий крок у напрямку формулювання теорії правової держави зробив давньоримський вчений Марк Туллій Ціцерон (106—43 до н. е.). Він розглядав державу як публічно-правову спільність, як справу народу. На його думку, народ — це не всяке об'єднання людей, зібраних докупи хоч би в який спосіб. Народ — це об'єднання багатьох людей, зв'язаних між собою згодою в питаннях права і спільності інтересів. Перевершивши своїх учителів, давньогрецьких філософів Платона, Арістотеля, Полібія, Ціцерон показав державу як правову форму організації загальної справи. Право, за Ціцероном, є необхідним джерелом державності.

Згідно з концепцією цього мислителя, держава є правовою не тому, що її органи дотримуються своїх же законів, а через те, що держава, власне, це право, природне право народу, узгоджене і впорядковане. З його концепції випливає вимога про відповідність державних законів природному праву. Тільки такі закони, з погляду Ціцерона, є справедливими. Учений вважав, що законами слід закріплювати не тільки міру влади магістратів, а й міру підкорювання громадян. Він сформулював дуже важливий принцип права, твердячи, що чинність закону поширюється на всіх. Ціцерон обстоював формальну правову рівність усіх громадян, рівність їхніх прав і водночас відкидав фактичну майнову, розумову, службову та іншу рівність. Він визначав державу як загальний правопорядок. Захист свободи громадянина, його прав як складової правопорядку та всієї державності — це не приватна, а загальна справа держави.

Ідеї про правову державу античних класиків розвинули й доповнили мислителі середньовіччя і нового часу. Вони помітно вплинули на становлення і розвиток таких прогресивних теорій, як поділ влади, конституціоналізм, правова державність; відіграли значну роль у критиці феодальної нерівності, привілеїв і беззаконня, в подоланні середньовічних теологічних концепцій про державу і право, у ствердженні ідей формальної рівності та свободи людей.

Термін «правова держава» набув поширення після видання праць німецького державознавця Р. Моля в 30-х роках XIX ст. Теорія правової держави стала підсумком багатовікового розвитку політичного життя і правової думки цивілізованих країн.

Початок утвердження концепції правової держави пов'язаний з боротьбою народів Європи за їхні права і свободи проти свавілля феодалів в умовах абсолютної монархії. Тлумаченню і втіленню ідей правової держави в суспільне життя сприяли політико-юридичні вчення Джона Дакка (1632—1704). Він виступав ідеологом соціального компромісу, виразником правових уявлень буржуазного суспільства, на противагу феодальному. Свої політико-юридичні ідеї він виклав у праці «Два трактати про правління».Дж. Локк, спираючись на ідеї народного суверенітету і суспільний договір Ж. Ж. Руссо, висунув принципи законності опору всяким протизаконним діям і права чинити свою волю, якщо це не заборонено законом. Суб'єктивні права він вважав такими, що встановлюються з волі держави і полягають у тому, щоб кожна людина мала постійні правила для життя і спілкування в суспільстві, встановлювані законодавчою владою, що утворена в державі. Філософ розглядав ці права як «... свободу діяти згідно з власним бажанням у всіх випадках, коли це не заборонено законом, і не бути залежним від постійної, невизначеної, невідомої самовладної волі іншої людини».

У своїх поглядах на механізм державної влади Дж. Локк наголошував на тому, що для дотримання режиму свободи публічно-владні повноваження належить чітко розмежовувати й поділяти між органами держави. Приймати закони повинні органи законодавчої влади, тобто парламент. А от втілювати ці закони — прерогатива органів виконавчої влади.

Він не тільки констатував поділ влади, а й установив ієрархічність її гілок, вважаючи законодавчу владу верховною (але не абсолютною), запропонував нормативне закріплення стримувань і противаг. Ці ідеї Локка лягли в основу буржуазного конституціоналізму, що виник у XVII ст.

Ідею поділу влади як один з принципів теорії правової держави систематизував і розвинув у своїх працях французький юрист Шарль Луї Монтеск'є (1689—1755).