Мальви , Журавлиний крик – історичні романи Романа Івани-чука
У червні 1971 року разом з дружиною вилітаємо до Архангельська. Професор Фруменков зустрічає нас, влаштовує у готель, а наступного дня заводить нас “зайцями” на палубу теплоходу “Соловки”, який вирушає у свій перший рейс, а квитки продані уже давно.
Від дельти Двіни до Соловецьких островів десять годин ходу. Коли сонце, на частину занурившись у воду, спливає на вранішньому прузі, тоді на кований свинець вод лягають густі тумани, крізь які виступають обриси Соловецьких островів. Заяцький і Муксалма – праворуч, попереду – Великий Соловецький, він вигинається дугою ліворуч і десь на середині вигину вимальовується силует величного монастиря, що виростає з моря.
Теплохід швартується до берега, поблизу двох маленьких острівців із смішними назвами – Баб’ячий і Собачий.
“ ... посадить его в Головленкову тюрьму вечно, и пребывати ему в кельн молчательной во вся дни живота его и никого к нему не допускати ниже его не выпускати никуда же, но затворену и заточену быти, в молчании каятися о прелести живота своего и пиатему быти хлебом слезным».
Вирок останньому кошовому отаману...
Мушу побачити ту найстрашнішу Головленкову тюрму, в якій мав силу прожити старий дідуган шістнадцять років, поки архімандрит Ієронім не змінив жорстокого Досифея, не змилосердився над старцем, перевівши його в “комфортабельний” мішок Прядильної башти.
Не все збігається з уявленнями, почерпнутими з книг: грандіозніше, краще, страшніше, занедбаніше.
Прощу показати каземат Калинишевського. Спускаємося із свічками в підвали Головленкової вежі. Під ногами потріскує лід, стіни течуть. Бредемо зовсім темним лабіринтом. Зупиняємося. Тут... На вході в каземат нам, середнім на зріст, ще можна стояти, не горблячись, та за два кроки вперед вже треба згинатися. Ширина каземату – в розвід рук. Глухо. Зовсім глухо. Кличу дружину, щоб ішла за нами, але вона не чує. Голос не долунює звідси на світ божий.
Стає лячно, хочеться негайно йти звідси геть. Важко повірити, що тут могла прожити людина шістнадцять років. І спливають одне за одним вперті запитання: “За що? Як не здригнулась рука всесильного фаворита Катерини ІІ Потьомкіна, коли він підписував вирок своєму бойовому соратникові з часів переможної російсько-турецької війни? Як міг столітній дід витримати цю темряву, холод, сирість? Не помер, не збожеволів, не покінчив самогубством? Вийшов сліпим і гордим: не захотів повертатися на рідну землю – не ходити ж лицареві жебраком на закріпаченій Україні. Ліберальному цареві Олександрові І кинув глузливо: “Побудуйте для колодників справжню тюрму, щоб вони не мучились, як я, в сирих казематах фортеці”. Та не виконали прохання “вічного в’язня” навіть тюремники першої половини ХХ століття: зробили тюрмою храм Божий!
З глибоким слідом вражень залишив я Соловки – заворожений, глибоко діткнутий гіркотою і з полегшею в душі від усвідомлення, що тюрми, якими б страшними вони не були, згодом стають музеями”.33
У “Журавлиному крику” Роман Іваничук охопив великий проміжок часу: від повстання під проводом Пугачова аж до приходу на престол Олександра І. Вражає масштабність розмаху думки автора. Читач переноситься від простих селян до царського двору, з Росії, Соловків у революційну Францію. Вражає пізнання історії того часу. Іваничук в даному творі спромогається звести Катерину ІІ, Потьомкіна, Орлових, Суворова, українських козаків, представників тогочасної української, російської і навіть французької інтелігенцій, простих селян та спудеїв; представників духовенства. Перед читачем постає панорама життя тогочасної Російської Імперії і частково Франції, а також масштабні картини битв, заворушень, торжеств. Вражає глибина пізнання автором історії того часу.
У творі ведуться дві основні сюжетні лінії: Петра Калнишевського – останнього отамана Запорізької Січі та Петра Любимського – юного інтелігента і вигнанця з батьківщини.У “Журавлиному крику”, початкова назва якого була “Меч і мисль”, Іваничук ставить проблему вибору способу боротьби: меч – сила фізична чи мисль – сила духовна, моральна. Петро Калнишевський символізує незламність українського прагнення до боротьби, незламність духу козака та, зокрема, українця. Петро Любимський постає, як прогресивна думка, що витає у народі, думка, яка сприймає обставини по реальному: шукає способів покращення життя народу. І він цей спосіб знаходить. Їздячи по Франції, зустрічаючись з просвітителями, Любимський бачить, що за неможливості користуватись зброєю, там користуються силою думки, слова. І тоді Любимський проводить паралель між Францією і Росією. Він бачить, що при теперішньому положенні найефективнішим буде спосіб боротися мислю, словом. Доносити їх до народу і будити його, підіймати на боротьбу, на спротив існуючій системі.