Мальви , Журавлиний крик – історичні романи Романа Івани-чука

“Мальви” – дуже професійний і цікавий твір, який спонукає нас задуматись над історією, сучасністю, майбуттям свого народу. Це досить вагомий вклад в українську літературу, оскільки він розпочав велику серію творів самого Іваничука і поклав початок перспективній і багатообіцяючій літературній тенденції.

“Журавлиний крик” був другим історичним романом письменника.

На початку сімдесятих років автор “подався в пошуки за матеріалом, тоді ж пізнав всю Україну, а ще й Соловки, до яких наша знедолена батьківщина мала завжди пряме відношення.”31 Іваничук віддав новому творові п’ять років життя.

Письменник вирушив на Лівобережжя, зокрема в Полтаву, Ромни. Згадуючи про це, Іваничук пише: “З Ромен, уже в супроводі поета Павла Ключини й художника Сашка Дубровського, подався я в рідне село Калнишевського – Пустовітівку. Село невелике – до ста дворів серед степу, а посередині – крамниця. Церква, вибудована кошовим отаманом, як я подумав, не збереглася.

Ми зупинилися біля крамниці, на порозі якої сидів, спершись на костур, старезний дід, мовби не впускав досередини, а мені літньої спеки захотілося щось випити. Спробував виминути старого, але він таки не впускав.

“Хай уже молоді пиячать у храмі Божому – не знають, але вам не гоже, мать, ученому, як я на вас дивлюся.”

Не розуміючи я глянув на Ключину, той посміхнувся.

“Це ж церква Калнишевського, – пояснив він. – Ось бачиш – в основі хрест, а баня знесена. Старий же нібито доводиться далеким родичем Калнишевського, знає легенди про нього, сидить тут день у день та й бурчить на парубків, які приходять сюди могоричити... Ось попроси, хай щось розкаже.”

Діда не треба було двічі просити, він сам почав розповідати монотонним голосом, ніби той фризієр, що гомонить над вухом клієнта і йому байдуже – слухають його чи не слухають, – про пустовітівського сироту Петра, який бігав услід за козаками й тютюнцю випрошував, а потім один старшина взяв його за джуру, і з того джури виріс кошовий отаман...

Враз дід пожвавішав, але чомусь стишив голос і продовжував:

“ А цариця Катерина була всесвітня курва. Тож хотіла кошового заполучить... Не пішов до неї в покої отаман. Дуже розлютилася цариця і послала на Січ Текелія, щоб той спалив козацькі курені. Так і зробив клятий генерал – спалив Січ, а потім Калниша спіймав, кайдани на руки і... – Дід замовк, пильно глінув на мене, а потім прошепотів на вухо: – ... і на Соловки заслав. А церкву вже наші халамидники спортили... Тільки ви про це нікому, я вже старий, не хочу, щоб чіпали.”

На Чигиринській горі біля пам’ятника Хмельницькому, серед густої й височенної тирси я побачив дивну з’яву. Русява дівчина з довгою косою зривала тирсу – мабуть, на мітелку; не бачила вона мене, співала й сходила вниз до криниці з журавлем. Я забув все, пішов слідом за нею й наздогнав її біля криниці, коли вже витягала повне відро й припала до нього губами.

“Дівчино моя, напій ми коня”, – сказав я і спопелів від гнівного погляду красуні.

“Не напою, бо ся бою, бо ще не твоя”, – засміялася дзвінко дівчина, побігла схилом і зникла між крайніми хатками Чигирина.

Якусь мить я стояв заворожений, а потім кинувся бігти за нею, я довго блукав вуличками Чигирина, сподіваючись ще раз зустріти красуню, і врешті таки знайшов: вона стала Уляною в “Журавлиному крику” – образом вічно молодої України...”32

Найбільше враження на письменника справила поїздка на Соловки, про яку він також розповідає: “я був першим українцем, який відвідав сумної слави острови із своєї волі.Книгу професора Архангельського педінституту Георгія Фруменкова “Узники Соловецкого монастыря” я побачив у книжковій крамниці саме тоді, коли вона була мені найбільш потрібна: я схопив її, немов чорт грішну душу, перечитав, зробив виписки і зрозумів, що мені треба самому побувати на далеких островах. Я написав Фруменкову листа і незабаром отримав від нього запрошення приїхати в Архангельськ.