Мальви , Журавлиний крик – історичні романи Романа Івани-чука

“Мальви” – це перший історичний роман Романа Іваничука. Він і приніс письменнику найбільшу славу та здобув у читача найбільше визнання. Ось як говорить про “Мальви” Михайло Слабошпицький: “Не знаю, як для кого з численних шанувальників Іваничука, а для мене “Мальви” – улюблений його роман. Цим, звісно, анітрохи не хочу принизити інші Іваничукові твори. Як на мій погляд, “Мальви” – не тільки роман з драматичною літературною долею, не тільки програмний твір письменника, не тільки відкриття проблеми, яка й далі асоціюється з іменем Айтматова. “Мальви” – абсолютно гармонійне поєднання матеріалу твору і його стильового вираження. Такий художній синтез не часто зустрічається в нашій прозі”.21

До написання твору Роман Іваничук дуже ретельно готувався. Він побував у Туреччині, кілька разів їздив до Криму, де педантично вивчав історичні документи, досконало пізнав епоху, про яку збирався писати.

“Найстрашнішим злом того часу ( а чи тільки того?) вважав яничарство, – згадує письменник, – і найбільше мучила мене гірка правда, сформульована у Франкових словах: “Чому відступництва у нас так много і чом відступництво для нас не є страшне?”

І враз – ніби проблиск, ніби раптове наближення до Бога: я напишу історію яничарів! Дам у романі волю роздумам над долями імперій, які неминуче приходять до упадку; над закономірністю пробудження поневолених народів; над причинами тимчасових ворожих перемог, а теж фатальних невдач у боротьбі за визволення з-під чужоземного ярма... Я покажу різні соціальні типи, характерні для суспільних формацій, в яких панує самовлада окремої людини або кліки: тиранів, самодурів, підлабузників, некоронованих правителів, мудрих, але безсилих політичних імперських діячів, героїв, перевертнів, рабів; прослідкую процеси формування вождя й прозріння відступника, винесу на світло денне проблему солідарності народів, які борються за своє визволення, а теж прозріння народу, котрий в силу історичних обставин був змушений поневолювати народи інші.

Я перенесу образ більшовицької імперії в історичну площину і назву свій перший історичний роман “Яничари”. Та не міг я ще тоді знати, що вся ця безліч проблем буде втілюватися не в одному, а в цілому десятку романів.”22 Тут письменник має на увазі вже вищезгадану ідею.

“Історичною площиною для роману “Яничари” я вибрав десятиліття “золотої волі” польської шляхти й безгетьманства в Україні 1638-1648-х років, найвищого розквіту яничарського корпусу в Туреччині та безкарної сваволі кримських татар, які забирали в безборонної України багатий ясир. Крім того, аналогія між епохами вбачалася мені ще й у тому, що зримий вже занепад більшовицької імперії нагадував упадок імперії турецької, яка ще панувала на трьох континентах, але вже була неспроможна економічно володіти надто великою територією й асимілювати безліч народів, переобтяжена імперією надмірна мілітарна сила, а яничари, ті справжні турецькі партократи, перетворилися у касту, яка стала над народом корумпованою мафією, що зверху розкладала імперію.

Настала для мене врешті пора інтенсивного і копіткого збирання матеріалів: на протязі майже трьох років я сліпав у архівах та бібліотеках і подорожував. Кілька місяців квартирував у Бахчисараї, де мені допомагала опанувати тюркський матеріал директор музею Марія Кустова, яка знала татарську мову і вміла читати в’язь; відвідав, як турист, Стамбул, східний базар спостерігав аж у Марокко, у мусульман Сенегалу побував у гостях у байрам. Врешті поїхав з дружиною на відпочинок у кримський будинок творчості “Коктебель”.

Треба було починати писати роман, а мені опускалися руки: видавці навіть і говорити не хотіли про публікацію роману під заголовком “Яничари”, а придумати іншу назву я ніяк не міг.

Мої колеги по пляжу хворіли “камінною” хворобою – шукали сердоліків і “курячих богів”, ми ж з дружиною блукали степами й горами Криму, займаючись не властивим для нас заняттям – збиранням квітів для гербарію. Я вперто шукав квітку, дерево чи рослинку, яка б дала назву моєму романові, що вже просився на папір. Іноді здавалося – знайшов! Держидерево – колюче, загребуще – хіба поганий символ для імперії? Ось неопалима купина – символ вічного живучого народу. Тирса!.. Але все це вже було, все збите.

Аж одного дня я нахилився над голівкою звідкись добре знайомої жовтої квітки, пришпиленої коротеньким стебельцем до потрісканої кримської землі. “Що це за квітка?” – спитав я в дружини. Вона здивувалася, що я не можу розпізнати цвіту наших мальв. “Але ж вони у нас високі, вищі за соняшники!” – “Видно, грунт для них не той”, – відказала дружина.

І в цю мить прийшло до мене моє “евріка”. Мальви! Мій історичний роман буде називатися “Мальвами”. Бо це трагічний символ українського народу – гожого вродою, пишного на своїй землі й знищеного духовно та фізично на чужині.