Українізація – причини і наслідки
цький із козаками готовий був присягати на вірність цареві, але ставив вимогу, щоб посли також присягнули від імені царя, що цар не порушить прав і вільностей, надасть їм грамоти та маєтності.
Однак В. Бутулін від присяги категорично відмовився, посилаючись на традиції московської держави, в якій присягали тільки піддані. Після кількох запевнянь В. Бутуліна, щ цар всіляко оборонятиме і захищатиме Хмельницького і його козаків, гетьман був змушений погодитися з такою односторонньою присягою. Він боявся зірвати переговори й потрапити під удар червоного наступу польських військ.Присягали на Євангелії гетьман, генеральні старшини, присутні в Переяславі полковники, сотники, осавули й козаки різних полків – всього 284 особи. Іменний список їх зберігся. Від Запорізької Січі представників на раді не було. Не присягли один із сподвижників Б. Хмельницького Іван Сірко, а також уманський та брацлавський полковники Йосип Глух та Іван Богун.
Через кілька днів представники посольства й гетьманського уряду відправились у різні міста і села приймати присягу від козаків і міщан, селяни не повинні були присягати. Не скрізь були одностайними козаки, міщани та духовенство. Київське духовенство на чолі з митрополитом С. Косовим і шляхта відмовилися присягати. Але присягнули Полтавський та Кропив’янські полки. Опір присязі чинили різні міста і містечка.
Та все ж гетьман і старшина домагалися від царя письмових договірних гарантій та зобов’язань відповідно правовим і політичним традиціям Речі Посполитої та інших європейських держав. Однак В. Бутурлін відмовився дати гарантійний лист за своїм підписом і порадив старшині вислати послів до Москви “бити чолом “ про свої “прав і вольності”. Таким чином, у Переяславі жодних умов союзу не було визначено та жодних документів не підписано.
Для вирішення умов союзу двох рівноправних учасників договору – Московії та України – українське посольство на чолі з переяславським полковником Павлом Тетерею та генеральним суддею Самійлом Зарудним. Переговори тривали з 13 по 28 березня 1654 р. Посольство Б. Хмельницького подало проект договору, сформульованого в окремих статтях (пунктах, параграфах). Їх було 23. на проекті стояли підпис Б. Хмельницького і печатка Війська Запорозького. Внаслідок кількох офіційних зустрічей з представниками царського уряду царські посли подали нову редакцію проекту договору, який складався з 11 статей. Ці статті були затверджені царською грамотою, яка підтверджувала права і вольності Війська Запорозького, право козаків обирати гетьмана, визначила 60-тисячний козацький реєстрат та інше. Ще дві царські грамот передали в власність Б. Хмельницькому Чигиринське староство та маєтності козацькій старшині.
Погоджено в Москві статті – російсько-український договір – мають три назви: “Березневі статті”, “Московські статті”, “Статті Богдана Хмельницького”. В офіційних паперях другої половини XVII – середин XVIII ст. Найчастіше вживалася остання назва. Підписаний міжнародний договір водночас мав і конституційний характер, оскільки в ньому визначався державно-правовий устрій України – вона отримала статус автономії. Однак не всі питання були вирішені. Наприклад, українська церква не визнавала зверхності московського патріархата. Селянство взагалі не брало участі в Переяславській раді й не присягало, про нього не згадувалося в договірних документах.
Властиво кажучи, переяславський, чи як би було правилініше назвати його, московський договір 1654 р. Був складений так неясно, обидві сторони явно вкладали в нього настільки різний зміст і кожна розуміла його настільки по-своєму, що й досі історична наукн не може прийти до скільки-небудь одностайних поглядів, як кваліфікувати відносини, які цей договір мав утворити і які утворилися в дійсності. Наукова суперечка почалася насамперед про форму “договору”. Річ в тому, що в оригіналі договір, складений у березні 1654 р. У Москві в 11 пунктах, не зберігся, і довший час за цей, оригінальний текст вважали статті в 14 пунктах, які при переговорах у 1659 р. кн. Трубецького з Ю. Хмельницьким були запропоновані Трубецьким Ю. Хмельницькому як “статті Богдана Хмельницького” Московський вчений Г. Карпов що перший звернув увагу на це питання, гадав, що статті в 11 пунктах (які збереглися в московському архіві в чернетці) були лиш одним із проектів тексту статей, а в закінченому вигляді сам текст договору 1654 р. в 14 статтях був збереженний Богданом Хмельницьким у таємниці й опублікований аж по його смерті в 1659 р. (“Переговоры о соединеніи Малороссіи сь Великой Россіей”, 1871). Але інший московський архівіст П. Шафранов довів, що статті нібито 1654 р, які показав кн. Трубецькой Юрієві Хмельницькому в 1659 р. при переговорах у Переяславі, були фальсифікатом, сфабрикованим у московських канцеляріях. За справжні ж “статті Б.Хмельницького ” можна вважати лиш оту редакцію в 11 пунктах, що дійшла до нас у чернетці(“О статях Б.Хмельнцкаго”,1889 р.). Думку Шафранова поділяють В. Ейнгорн, Б. Нольде, І. Розенфельд, а в останні часи А. Яковлів, М. Грушевський, М. Петровський.Та найбільшу розбіжність викликала оцінка самої суті договору 1654 р. і його історично-юридична кваліфікація .Відомий російський історик державного права В. Сергєєвич уважав договір 1654 за персональну унію, себто об'єднання двох окремих держав у особі одного спільного монарха, на основі вибору, як це було з Польщею й Литвою в 1336 р., і що це об'єднання мусило існувати доти, поки існуватиме династія Олексія Михайловича. До погляду Сергеєвича прилучився й другий російский історик державного права А.Філіпов. Натомість професор Н. Дяконов убачав у договорі 1954 р. випадок “реальної” унії коли дві держави зливаються в одну, дістаючи спільні вищі установи. Російські вчені: Н. Коркунов, В Макотін й українські: М. Грушевський, М. Слабченсько вбачали в договорі 1654 р. ознаки васалітеру, тобто, що договір установив васальну залежність України від Москви. Професор Б. Нольде вважав, що Україна прилучилася до Москви на основі автономії. І Розенфельд бачив акт неповної інкорпорації України Москвою. Професор В Матін у своїй новішій праці “Переяславскый договорь 1654 г.” (1929) доводить, що на основі договору мала бути уставлена не унія й не васальна залежність України, але інкорпорація України Москвою, з деяким поширенням прав окремих суспільних станів. Одначе на практиці, в житті договір не виконувався: московський цар затримав за собою ніби найвищу владу над Україною, але на її території безпосередньо не здійснював цієї влади в сфері фінансів, адміністрації й суду, задовольняючися тим, що Україна постачала йому допомогове військо. З свого боку гетьман, лишаючися вождем свого війська, заразом залишився зв'язаним присягою цареві правителем України, який держав під своєю владою ціле її населення, збирав із нього доходи до свого місцевого скарбу у своєму розпорядженні підлеглі йому адміністрації й судові органи. Це була чисто васальна підлеглість. Подібного погляду додержується й російський дослідник Д. Одінец. Він каже, що акти 1654 р. були складені без огляду на фактичний стан і зробилися нежиттєвими вже в часі їх затвердження. Професор А. Яковлів уважає, що хоч московський цар іменував себе царем “Малыя Россіи” але це була лише буква без реального змісту, бо в дійсності Україна за життя Б. Хмельницького була цілком незалежна від Московщини держава. Тому професор Яковлів уважає, що взаємини України до Московщини можна назвати номінальною васальною залежністю.