Діяльність суду і прокуратури України по забезпеченню законності правових актів місцевих органів влади в період з 1945 по 1991 рр. (історико-правові аспекти)
Зростаючи кількісно, виконавчий апарат нарощує випуск інструкцій, наказів та інших підзаконних актів. Наприкінці 70-х років тільки в управлінні народним господарством їх накопичилося до 200 тисяч [11, 36].
Суперечачи чинному законодавству, а подекуди й один одному, ці документи створювали цілу низку протиріч, зокрема виникали неабиякі проблеми при їх застосуванні та реалізації. Це було характерним і для місцевих органів державної влади.
До 1977 р. суди в цивільно-процесуальному порядку розглядали приблизно 30 видів справ, пов’язаних із судовою оцінкою законності й обґрунтованості індивідуальних рішень органів державного управління, які в тій чи іншій мірі зачіпали права громадян [14, 22-32].
Відповідно до Закону СРСР від 30 червня 1987 р. про процедуру судового оскарження протиправних і таких, що порушують права громадян, дій офіційних осіб у першій половині 1988 рр. в Україні було розглянуто 187 позовів. Після доповнення 31 жовтня 1995 р. цивільно-процесу¬ального кодексу України главою 31-А судами розглянуто вже більше 10 тисяч таких справ [15, 56].
Основні положення про організацію і діяльність прокурорських органів у цей період були сформульовані в Конституції СРСР 1977 р., яка визначала зміст, цілі та завдання прокурорського нагляду, принципи побудови і діяльності прокурорської системи, структуру органів прокуратури. В Конституції зазначалося, що найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів усіма міністерствами, державними комітетами і відомствами, підприємствами установами і організаціями, виконавчими і розпорядчими органами місцевих рад, колгоспами, кооперативними та іншими громадськими організаціями, службовими особами, а також громадянами на території України здійснюється Генеральним прокурором СРСР та підлеглими йому Прокурором УРСР і нижчестоящими прокурорами.
На підставі і відповідно до Конституції СРСР 30 листопада 1979 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон про прокуратуру СРСР, де визначалися завдання, основні напрями, принципи організації та діяльності органів прокуратури, а також система цих органів. Згідно з цим Законом прокуратура являла собою виключно централізовану систему з широкими повноваженнями Генерального прокурора СРСР. Іншого за умов функціонування командно-адміністративної системи управління і не могло бути [1, 63].
За 1971 р. виконавчі комітети місцевих рад прийняли 54 незаконних рішення і розпорядження.
Наприклад, заступник голови виконавчого комітету Старовижівської селищної ради видав розпорядження № 52 (дата не вказана) про заборону прийому громадян на роботу без відома уповноваженого по використанню трудових ресурсів. Цим розпорядженням категорично заборонено керівникам установ і організацій приймати на роботу громадян без відома уповноваженого по використанню трудових ресурсів. Було запропоновано кожен випадок прийому на роботу робітника чи службовця погоджувати з уповноваженим по використанню трудових ресурсів і тільки після одержання направлення від нього зараховувати на роботу [6, 15].
Це розпорядження видано з порушенням закону про працю і тому після протесту було скасоване як незаконне.Усього за 1971 р. органи прокуратури Волинської області виявили 534 незаконні правові акти, на які принесено 285 протестів і 414 подань. Проте незаконні накази, рішення і розпорядження за ініціативою виконавчих комітетів у 1969 р. не скасовувалися.
Нині підготовлено проект Адміністративно-процесуального кодексу України. Він передбачає, що адміністративну юрисдикцію здійснюють адміністративні суди трьох інстанцій: першої, апеляційної та касаційної.
Таким чином, аналізуючи історію розвитку судового контролю за законністю в сфері державного управління в нашій країні можна зробити висновок, що теорія і практика судового контролю пішли по шляху поступового, еволюційного розширення компетенції загальних судів щодо вирішення адміністративно-правових спорів.
Історико-правовий аналіз юридичної літератури, документів прокурорсько-слідчої та судової практики досліджуваного періоду дає змогу говорити про те, що діяльність прокуратури як органу державної влади з дня її створення й по нинішній час спрямована на забезпечення верховенства закону, охорону та захист інтересів держави і суспільства, підтримання державного обвинувачення, боротьбу зі злочинністю та зміцнення правопорядку, забезпечення дотримання прав і свобод людини і громадянина.
Підсумовуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що поєднання судового контролю і прокурорського нагляду в боротьбі з порушенням законів при виданні правових актів державними органами є важливою передумовою позитивних зрушень у стані законності.