ПАВЛО БУТ

Особа гетьмана Павла Михновича Бута, який увійшов в історію також під прізвищем Павлюк, вирізняється як стрімкістю у досягненні поставленої мети, так і примхливістю долі. Про це свідчить хоча б те, що серед усіх сподвижників попереднього гетьмана Сулими — одного з керівників козацько-повстанського руху, страчених у Варшаві, саме Буту пощастило лишитися в живих. Може, тоді, повернувшись в Україну, він і вирішив продовжити справу свого загиблого побратима.

Павло Бут був добре відомий серед козацтва, яке поважало його як «мужа хоч і простого, але сміливого». Історія не зберегла відомостей ні про час його народження, ні про початок життєвого шляху. Відомо лише, що походив він із Чигирина. Тут і пройшов школу від козака до отамана. Не раз ходив у походи на турецькі чорноморські фортеці.

Не відомо, з яких причин, але десь на межі 20-30-х рр. XVII ст. Бут у складі козацького загону перебував у війську кримського хана, котрий, відстоюючи незалежність, вів боротьбу з вождем Буджацької орди мурзою Кантеміром. Полчища Кантеміра не раз спустошували Правобережжя й південні воєводства, але найбільше від нього страждало Поділля.

Тоді ж Бут, очевидно, і потрапив у полон, звідки через певний час йому вдалося втекти.

У серпні 1630 р. Павло Бут, який «втік з-під Ізмаїла», вже бере участь у козацькій раді на Масловому ставі (ця рада мала вирішити питання про надіслану коронним гетьманом Конецпольським декларацію, яка вимагала покінчити з козацьким повстанням й видати гетьмана Федоровича). Тоді він виступив проти реєстрової старшини, що схилялася до видачі Федоровича, розповів про турецько-татарські сили на Дунаї, які добре розвідав за час полону, і закликав не розпорошувати, а об'єднувати сили.

Після цього Павлюк повертається у Чигиринський полк, де служить сотником. Мабуть, польська шляхта вирішила наблизити до себе шанованого усім козацтвом воїна, бо добре розуміла, що таким чином можна чимало досягти у боротьбі з «козацьким свавіллям».

Та, очевидно, це було передчасне сподівання. Побувши трохи в Чигирині, Павлюк зібрав однодумців і подався з ними на Запорожжя.

Повернувся Павлюк додому

У Січ Низовую

Та й задумав Павлюк знову

Бить шляхту гнилую.

Він скликає невдоволених шляхетським пануванням, формує загони, готуючись до боротьби. Водночас як ніхто інший розуміє, що виходити на бій проти шляхти можна лише добре озброєним, з надійною амуніцією, їх відсутність неабияк турбувала Павлюка. Та у цей час знову виникли незлагоди між Кантеміром та кримським ханом Інаєт-Гіреєм, який вимагав перевести Буджацьку орду в Крим. І, як завжди у таких випадках, полишивши всякі суперечки, кримський хан звернувся до козаків по допомогу: його представник невдовзі з'явився на Запорожжі. Павлюк розумів, що зараз це дуже невчасно, але й бачив, що зупинти козаків не вдасться, до того ж це була добра нагода озброїтись. Так воно і сталося. В результаті походу на Крим козаки здобули чимало зброї, захопили коней. Навесні 1637 р. вони повернулися на Запорожжя.

Активні дії Павлюка неабияк стурбували шляхетську адміністрацію в Україні. У цей час, після смерті Жолкевського, польський уряд поставив старшим над реєстровими козаками Адама Киселя, українського шляхтича, котрий вірою й правдою служив владі і все своє життя намагався помирити з нею козацтво.

1635 р. реєстровим гетьманом був наставлений Василь Томиленко. Людина похилого віку, він прагнув перш за все спокою, ніж активних дій, і волів не втручатися в те, що діялося у війську і Україні. До того ж Томиленко мало вірив у щирість польського уряду. Ця зневіра ще більше посилилася, коли він і реєстрові старшини на березневому 1637 р. сеймі через своїх послів звинуватили уряд у порушенні їхніх прав і привілеїв. У своєму листі-відповіді король Владислав IV писав, що ці вимоги не обгрунтовані і що це ще один прояв свавільства козаків.

Все це ускладнювало становище Киселя. До того ж король, тільки-но повернулися в Україну посли, доручає Киселю та польському гетьману магнату Миколі Потоцькому негайно провести ревізію реєстру, виключивши з нього особливо непокірних. У відповідь на обурення козаків Потоцький загрожує їм розправою.