Життя та діяльність М. П. Драгоманова
На фоні широких соціально-політичних рухів 60—90-х років фольк¬лористична діяльність Драгоманова була не самодостатнім фаховим заняттям, а своєрідним показником політичних, громадських орієнта¬цій народу, відповідності тих чи інших соціальних проектів, у тому числі й народницьких, корінним його потребам. Інтерес вченого - о поетичної історії слов'янських народів, передусім українського, росій¬ського, білоруського, був зумовлений потребами й дещо іншого поряд¬ку. Погляди на волю й неволю, сімейні й майнові взаємини, на товари¬ські спілки, на всю сферу діяльності людини, які у західноєвропей¬ських країнах були закріплені у конституційних деклараціях (хартіях вольності), у практиці українського селянства фіксувались передусім у фольклорі. Простежуючи зв'язок вірувань, переказів свого народу з аналогічними віруваннями, переказами інших народів, учений обгрун¬тував загальнолюдський, загальноцивілізаційний характер багатьох таких уявлень, зрощеність історії одного народу в багатьох моментах з минулим, особливо культурним минулим, своїх близьких і далеких сусідів.Важливим стимулом для наукових інтересів Драгоманова стало його трирічне наукове відрядження за кордон (звичне в умовах цар¬ської Росії), де він мав змогу слухати лекції багатьох європейських професорів, працювати у бібліотеках та архівах Берліна, Праги, Від¬ня, Гейдельберга, Цюріха, Флоренції. Там були підготовлені дослід¬ження «Из истории отношений между церковью й государством в Западной Европе» і «Борьба за духовную вдасть й свободу совести в XV—XVII в.», які виявляли картину жорстокої боротьби між світськи¬ми урядами Європи та церквою за владу. Нетерпимість до чужої віри, до чужих переконань породила цілі релігійні війни і навіть вчораш¬нього протестанта проти католицьких догматів могла зробити вбивцею (скажімо, Лютер послав на тортури знаменитого медика Сервета). Для Драгоманова не було сумнівів у вищості наукової істини, яку мож¬на доводити і перевіряти доказами, дослідами, над релігійними постулатами, що грунтуються на вірі. І все ж коли йдеться про свободу віросповідання, вчений підтримує реформаційні рухи, зо¬крема сектантство в Росії, які, на його думку, ближчі до інтере¬сів простої людини, ніж ортодоксальна церква, і які дають певний простір для волевиявлення. Тому він так підтримує ідею видання Біб¬лії українською мовою, прагне познайомити українського читача з працею французького релігієзнавця Ж. Е. Ренана, пише брошуру «Про волю віри» та ін.
За кордоном М. Драгоманов пильно приглядається до проблем існування так званих державних і недержавних націй, до урядової політики і політичних програм різних партій у соціальному та на¬ціональному питаннях. Якщо досвід минулого живить думку Драгоманова політика, дає йому вагомі аргументи для розуміння сучасних йому політичних ситуацій, то пильна увага до проблем свободи особистості, до взаємин індивіда і держави спонукає його і в історичних дослідженнях повсякчас розкривати логіку історичного про¬цесу, простежувати звивисту, але неперервну лінію історичного про¬гресу.
Зіткнувшись за кордоном із німецьким шовінізмом стосовно слов’янських народів, М. Драгоманов утверджується на думці про перспективність федералістичної програми, висунутої свого часу Кирило-Мефодіївським братством. У численних своїх статтях («Восточная политика Германии й обрусение», 1872; «Новокельтское й провансальское движение во Франции», 1875; «Евреи й поляки в Юго-Западном крає», 1875; «Народные наречия й местный злемент в преподавании», 1875; «Очерки новейшей литературы на малорусском наречии», 1874) він підводить читачів до федеративно-демократичних ідей, якраз про¬тилежних унітарно-централістським принципам державної політики Росії і Німеччини. Знайомство з літературою і громадською практи¬кою народовців і москвофілів у Галичині гостро настроїло його проти «рутенства» обох партій. Якщо москвофіли живилися хибними уявлен¬нями про Росію — із подачі московських слов'янофілів типу Погодіна, то народовці, будучи тісніше пов'язаними з інтересами трудо¬вих верств, дещо засвоїли із Шевченкових творів, хоча вчений дорікав їм у вузькості національних інтересів, у нездатності стати на загально¬європейську точку зору. З цією метою він прагнув засобами російської літератури вплинути на характер галицьких видань, щоб підірвати в Галичині клерикалізм і бюрократизм і навернути молодь ( а серед неї були І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький, В. Навроцький та ін.) до народних інтересів (див.: Драгоманов М. П. Автобиографическая заметка // Літературно-публіцистичі праці. Т. 1. С. 55). Надрукована у «Правді» стаття «Література російська, великоруська, українська і галицька» (1873), хоч певною мірою і схематизувала літературний процес, штучно відділяючи твори для простолюду від творів загально¬національних, а також листи Драгоманова до журналу «Друг» сприя¬ли перетворенню цього останнього на суто демократичний український орган. З того часу М. Драгоманов стає активним кореспондентом га¬лицьких видань, не раз викликаючи опозицію проти себе у «Правді», «Зорі» чи «Ділі», але в той же час надаючи їм і особливо революційно-демократичним виданням І. Франка, М. Павлика («Громадський друг», «Товариш», «Народ», «Житє і слово») своїми статтями гострої со¬ціальної злободенності.Повернення М. Драгоманова до Києва дало йому поштовх до за¬нять у Південно-Західному відділенні Російського географічного то¬вариства, два роки він фактично редагує газету «Киевский телеграф», бере участь у роботі Київського археологічного з'їзду. Але наклепи рептильних видань із Галичини, доноси з Києва на адресу міністра народної освіти ретрограда Д. Толстого про нібито сепаратистські, соціалістичні переконання Драгоманова (причому слово соціологія на його лекції було сприйняте за соціалізм) стали невідпорним пунктом звинувачення. І у вересні 1875 року вченого було звільнено з Київсько¬го університету, на початку 1876 року він назавжди виїхав за кордон. Відтоді все життя його сім'ї і всі його видання аж до зайняття восени 1889 року кафедри загальної історії у Вищій школі Софії велися лише на субсидіях Старої громади і на нечисленних гонорарах. І в цих до¬сить несприятливих умовах, коли царський уряд ввівши в дію Емський указ, ополчився проти будь-яких маніфестацій культурної, не кажучи вже про державну, політичну, самостійності українського на¬роду, Драгоманов створив українську позацензурну пресу. Фактичний повпред українства за кордоном, він виконав для своєї нації місію не менш поважну, ніж Герцен — для Росії, тим більше, що завжди мав на увазі історичні традиції, реальний стан і перспективи співжиття різ¬них слов'янських народів, державних і недержавних. Він був послі¬довним прихильником ідеї соціалізму, вільного від гнітючого центра¬лізму і заснованого на принципах федералізму, максимальному засто¬суванні місцевого самоврядування. Оптимальне волевиявлення інтере¬сів кожної громади і кожної особистості з огляду не на якісь вузько-партійні, а на загальнолюдські інтереси — такою була загальна справ¬ді демократична платформа цього вченого, блискучого публіциста і політичного діяча. Цей принцип він послідовно обстоював у своїх товариських взаєминах із російськими революціонерами А. Желябовим, М. Бакуніним.