Життя та діяльність М. П. Драгоманова
Важливо підкреслити, що, будучи прихильником теорії О. Конта, Г. Спенсера, П. Ж. Прудона, вчений нерідко виривався за рамки по¬зитивістського вчення. Його приваблює аналіз не тільки співвідношен¬ня соціальних сил, а й весь соціальний світ людини. Тут ще нема, зрозуміло, детального розгляду суспільства як цілісного живого ор¬ганізму, де постійно взаємодіють економіка, політика, соціальні від¬носини, духовна культура, де кожен елемент виступає як частина системного цілого, але і в працях «Государственные реформи Диоклетиана й Константина Великого», «О состоянии женщины в первом веке Римской империи», «Вопрос об историческом значений Римской истории и Тацит», «Положение и задачи науки древней истории» по¬мітне прагнення історика до комплексного аналізу.Один із найретельніших дослідників спадщини М. Драгоманова І. С. Романченко справедливо вбачав силу історичного методу Драгоманова в тому, що вчений і публіцист «умів бачити загальне і осібне, національне і загальнолюдське, індивідуальне і суспільне в їх тісному взаємозв'язку, в єдності конкретного історичного процесу» (Драгома¬нов М. П. Літературно-публіцистичні праці. Т. 1. С. 10).
Драгоманов постійно цікавився проблемами історичного розвитку взаємин особи і держави; і хоча в нього немає цілісного дослідження історії державного права, історії цивілізації, в сумі його статті і монографічні дослідження тяжіють до комплексного осмислен¬ня історії і заперечують суто одномірне її пояснення лише економіч¬ними чинниками. Увага до політичної, соціальної, культурної творчості тої чи іншої нації, або, іншими словами, її цивілізаційної програми і практики, визначає зміст більшості наукових студій вченого. Він не ідентифікує понять «цивілізація» і «культура», хоча за логікою автор¬ських міркувань остання виступає внутрішньою якісною мірою істо¬ричного процесу на тому чи іншому його витку. Вона виявляє харак¬тер духовної життєдіяльності нації і конкретної особистості, її включеність у загальноцивілізаційний процес. Ось чому з кінця 60-х років М. Драгоманов приходить до занять фольклором і спостережень над сучасною українською літературою.
Тому підставою були й практичні потреби. Члени Київської гро¬мади в умовах діяння Валуєвського циркуляру 1863 року ставили за мету науковою працею, передусім в царині етнографії, фольклористи¬ки, історії України та археології, довести абсурдність офіціозних по¬ложень про несамостійність української нації та її культури, україно¬фобським виступам окремих російських та польських шовіністичних видань протиставити писемні пам'ятки історії і духовності рідного на¬роду. Широка наукова й культурно-просвітительська діяльність Київ¬ської громади, як і подібних осередків в інших українських містах, ще чекає свого уважного вивчення. Поруч із П. Чубинським, В. Антоновичем, П. Житецьким, М. Лисенком, М. Старицьким Михайло Драгоманов був одним із найактивніших діячів цього об'єднання. І те, що перша спільна праця Драгоманова й Антоновича «Исторические песни малорусского народа» (в двох томах) викликала європейський розголос і здобула Уваровську премію, свідчить про глибоко продума¬ну систему аналізу, багатий репертуар текстів, величезну копітку пра¬цю, виконану абсолютно на громадських засадах.Драгоманов постійно підкреслював пріоритет В. Антоновича в на¬писанні згаданої праці, яка й досі є окрасою української фольклорис¬тики. Проте аналіз його фундаментальної статті «Малороссия в ее словесности» показує, що багатьма своїми концептуальними положен¬нями вона попереджує «Исторические песни малорусского народа». Тут послідовно проводиться думка про Україну як перехідний місток між Південно-Східною Європою і Росією, про безперервність культур¬но-освітніх взаємин українських земель з іншими слов'янськими та інонаціональними духовно-культурними осередками, про своєрідні соціально-політичні й культурні традиції, які саме її, Україну, пов'я¬зують з історичним досвідом Київської Русі і пізнішого перебування в складі Великого Литовського князівства, з проявом ідей Реформації та Відродження. Актуальними були думки вченого про республікан¬сько-демократичний характер козаччини, явища принципово відмінного від бунтів О. Пушкіна і С. Разіна. Не випадково князь Ширинський-Шахматов після прочитання статті Сліпушки про Богдана Хмельницького безапеляційно заявляв: «...це все будить стару пам'ять про те, що Україна була осібна, а тепер треба то все забувати» (цит. за: Громада. 1878. Кн. 1. С. 159). А з іншого боку, польські історики Дубецький і Корзон, нерідко використовуючи фіктивні дані, розвивали мотив культурно-колонізаційної місії Польщі на українських землях та некультурності місцевих жителів. Таку ідею, яку несподівано у 70-х роках підтримав П. Куліш, Драгоманов рішуче й послідовно заперечу¬вав. Власне, подальша фольклористична праця Драгоманова — під¬готовка та видання збірок «Малорусские народные предания й рассказы» (К., 1876), «Нові українські пісні про громадські справи» (1754— 1880)» (Женева, 1881), «Політичні пісні українського народу XVIII— XIX ст. з увагами» (Женева. 1883, Т. 1; 1885. Т. 2) — засвідчує його орієнтацію на живу пам'ять народу — його усну поезію. Відомий письменник-історик Д. Мордовець, рецензуючи збірник розбійницьких пісень Арістова, відзначав саме історико-джерелознавчу цінність усної народної поезії східних слов'ян: «В ней народ становится историком своего прошлого, историком sine ira et studio (цілком об'єктивно.— Р. М.), завещая потомству не только свой коллективный приговор над добрыми и злыми деяниями своих исторических предков... распорядителей судьбами русской земли, но и всенародную оценку светлых и темных сторон всей исторической жизни...» (Древняя и новая Россия. 1876. Кн 3. С. 405). Думається, що пильне вивчення Шевченком, Костомаровим, а згодом і Драгомановим не лише козацьких літописів, а й історичних пісень та дум забезпечили конкретно-істо¬ричну оцінку діяльності Хмельницького та інших гетьманів.
В «Исторических песнях малорусского народа» переважає під¬хід до фольклорних творів як до своєрідних історичних документів, у подальших працях М. П. Драгоманов ставиться до них як до есте¬тичного самовираження народу, яке має аналогії і в інших країнах. Ширше застосовується порівняльно-типологічний підхід, інколи на¬віть такі праці про міграцію сюжетів грішать втратою конкретного грунту. Проте визначальним для Драгоманова був погляд на міцну закоріненість народної пісні в соціальній дійсності, що само по собі не було запереченням зв'язку цієї поезії з якимись прадавніми уявлення¬ми народу. Поруч із дослідженнями «Историческое значение южнорусского народного песенного творчества» (1872), «История казачества в памятниках южнорусского песенного творчества» (1880, 1883) М. І. Костомарова праці Драгоманова відкривали широку пер¬спективу майбутнім фольклористичним студіям, вони накреслювали сприйняття національної історії, відмінне від, скажімо, самодержав¬ницької концепції «Истори государства Росийского» М. М. Карамзі¬на, М. Погодіна, С. Соловйова та ін.