Політична і культурна історія України у ХХ ст
Післявоєнні десятиріччя характеризувалися животвор¬ними процесами в галузі мистецтва. Пожвавилося театраль¬не життя. У 50-х роках на Україні діяли близько 70, а ни¬ні— близько 100 професійних театрів: опери та балету, оперети, музично-драматичних, драматичних, юного гляда¬ча, лялькових та ін. Провідними театрами України, відо¬мими далеко за її межами, є академічні драматичні теат¬ри ім. І. Франка в Києві, ім. Т. Шевченка в Харкові та їм. М, Заньковецької у Львові, Київський російський драмтеатр їм. Лесі Українки, Київський театр опери і бале¬ту ім. Т. Шевченка, Львівський театр опери і балету ім. І. Франка. У країні плідно працюють, збагачуючи теат¬ральну культуру і примножуючи кращі традиції П. Саксаганського, М. Заньковецької, Г. Юри, М. Крушельницького, А. Бучми, Ю. Шумського, І. Мар'яненка, Н. Ужвій, такі відомі майстри сцени, як палко любимі народом О. Кусенко, П. Куманченко, А. Роговцева, Б. Ступка, Ф. Верещагін та ін.
Протягом останніх десятиріч творчі горизонти українсь¬кого театру розширилися за рахунок створення багатьох народних театрів — їх зараз понад 250. Особливо популяр¬ні "драматичні театри при київському Палаці культури пра¬цівників харчової промисловості, і при Будинку культури запорізького автозаводу «Комунар», театр музичної коме¬дії при Палаці культури Полтавської бавовняно-прядиль¬ної фабрики, оперний театр Палацу культури чернівецько¬го бавовняного об'єднання «Восход» та ін.
На жаль, український театр дедалі більше втрачав свою національну неповторність, нівелювався. З нього витісняла¬ся українська мова. Це засвідчують такі факти: із семи ТЮГів лише Львівський — український, значна частина обласних музично-драматичних театрів також перейшла на російську мову. За останні роки в республіці створено 50 театрів-студій, із них лише два українські. Всі театри муз-комедії — російськомовні, оперні — крім Київського і Львів¬ського— також. У Київських театральному інституті ім. І. Карпенко-Карого, в Інституті культури та в Харківському інституті мистецтв переважна більшість предметів читається російською мовою.
Мало уваги приділяють театрові й науковці країни. По суті, досі немає академічної історії національного українсь¬кого театру.
4. Опозиційний рух поширився по всій території України, але найактивніше заявив про себе в її західному ре¬гіоні та Києві. У другій половині 60-х — першій полови¬ні 80-х років у ньому виявилося кілька течій.
Шістдесятники, яких інколи називають націонал-культурниками, передусім ставили перед собою завдання відродження національної культури і захисту рідної мо¬ви, виступали за збереження звичаїв, культурно-історич¬них пам'яток українського народу тощо, їх діяльність не виходила за межі радянської законності й соціалістич¬них цінностей. Та вперте небажання тоталітарної держа¬ви йти на найменші поступки українському культурно-просвітницькому руху, відверта політика русифікації нехтування елементарними національними правами українського народу штовхало багатьох шістдесятників на відкриту конфронтацію з правлячим режимом. Націо¬нально-культурний рух став для багатьох його учасників своєріднім етапом на шляху свідомої боротьби за самови¬значення України.
У відповідь на це тоталітарний режим застосував репресії. Перша хвиля масових арештів розпочалася на¬прикінці серпня — на початку вересня 1965 р., коли в рі¬зних містах України були заарештовані літературний кри¬тик І. Світличний, психолог М. Горинь, мистецтвознавець Б. Горинь, викладачі М. Осадчий, М. Косів, В. Мороз, ху¬дожник П. Заливаха — загалом понад 20 осіб.
Проти арештів і неправедних судів почала протестува¬ти громадськість. Так, 4 вересня 1965 р. у київському кі¬нотеатрі «Україна» на прем'єрі фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» з протестами проти арештів висту¬пили літературний критик І. Дзюба, поет В. Стус, журна¬ліст В. Чорновіл. У листопаді 1965 р. на захист заареш¬тованих була розгорнута підписна кампанія: 78 діячів української культури і науки звернулися з листом у ЦК КПРС. У квітні 1968 р. 138 діячів науки, літератури, ми¬стецтва знову звернулися з листом-протестом проти неза¬конних політичних процесів 1966—1967 рр. Та відповіді вони не дочекалися, а невдовзі на підписантів почалися гоніння: звільнення з роботи, виключення з партії, забо¬рона друкуватися, знімати фільми тощо. Проте це не зу¬пинило боротьби за демократичні та національні права.У середині 60-х років зусиллями шістдесятників у Києві 22 травня, у День пам'яті Т. Шевченка, збиралися його шанувальники: грали бандуристи, співали пісень, читали поезії тощо. Це дратувало компартійних ідеоло¬гів, і вони вирішили покласти цьому край. У 1967 р., під час чергового зібрання на відзначення пам'яті поета, вла¬да спробувала силою розігнати його учасників. Сталися сутички з міліцією, співробітниками КДБ. Було затрима¬но чотирьох осіб.
У 1968—1969 рр. компартійні ідеологи розгорнули ганебну кампанію проти О. Гончара за його роман «Собор». У Дніпропетровську поети І. Сокульський та М. Кульчицький, асистент металургійного інституту В. Савченко підготували на ім'я ЦК Компартії України «Листа творчої молоді Дніпропетровська» на захист ро¬ману та його автора. Лист підписали 300 осіб. Цього бу¬ло достатньо, щоб ініціатори отримали по кілька років таборів суворого режиму.