Політична і культурна історія України у ХХ ст

План

1.Розвиток освіти і науки. Запровадження обов’язкової середньої школи.

2.Політика Русифікації України під гаслом Інтернаціоналізму.

3.Умови розвитку літератури і мистецтва.

4.Опозиційний рух в 1966-72 рр. та боротьба з ним.

5.Наростання дисидентського руху. Посилення переслідувань опозиції наприкінці 70-х на поч. 80-х років.

1. У грудні 1958 р Верховна Рада СРСР ухвалила «Закон про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший роз¬виток системи народної освіти в СРСР». На підставі цьо¬го закону в системі народної освіти замість семирічної обо¬в'язкової було організовано восьмирічну школу, яка давала учням загальноосвітні та технічні знання. Повну середню освіту молодь, здобувала в школах робітничої та сільської молоді або в загальноосвітній середній політехнічній школі (9—10-ті класи), поєднуючи навчання з працею.

Невпинно зростала мережа шкільних закладів: на 1958 р. у республіці налічувалося вже 34,5 тис. шкіл, .де навчалося близько 6 млн учнів.

Наприкінці 50-х років у країні почалася організація шкіл-інтернатів, в яких навчалися сироти, діти інвалідів Великої .Вітчизняної війни та праці, малозабезпечених батьків та одиноких матерів. У школах-інтернатах навчальний процес тісно поєднувався з трудовим вихованням дітей, з позакласною роботою. На кінець 50-х років на Україні діяло вже понад 90 шкіл-інтернатів, в яких навчалося близько 25, тис; учнів.

У 50-х роках було багато зроблено для розв'язання проблеми вчительських кадрів. У зв'язку з ліквідацією учи¬тельських інститутів збільшився прийом до педагогічних інститутів і розширилась підготовка педагогів в універси¬тетах. Наприкінці 50-х років у школах України працювало вже понад 380 тис. учителів, серед них багато таланови¬тих спеціалістів. Визначним педагогом і громадським дія¬чем проявив себе директор Павлиської середньої школи на Кіровоградщині, заслужений вчитель УРСР В.О. Сухомлинський. У 1957 р. його обрали членом-кореспондентом Академії педагогічних наук СРСР. Школа, якою він керував, домоглася високих показників у навчально-виховній, роботі.

У 60—70-х роках продовжувалися розвиток і вдоскона¬лення системи народної освіти. В 60-ті роки був запроваджений восьмирічний всеобуч, а в 70-ті — завершено пере¬хід до загальної середньої освіти. Причому середній всеобуч запроваджувався не тільки через загальноосвітню школу, а й через середню спеціальну освіту та систему професійно-технічного навчання. Водночас було внесено зміни до структури школи. Навчання в початковій школі тепер завершувалося за три роки замість чотирьох. Адже в країні дошкільне виховання дітей, що передбачає відпо¬відну підготовку їх до школи, здійснювалося в мережі до¬шкільних дитячих закладів — складовій частині системи на¬родної освіти.

У 80-х роках значно скоротилася кількість початкових та неповносередніх шкіл і водночас зросла кількість серед¬ніх, що становлять основну ланку шкільної системи.

Широкий розвиток системи освіти забезпечив високий освітній рівень населення України. На 1987 р. кількість на¬селення з вищою та середньою (повною й неповною) осві¬тою становила понад 28 млн чоловік при загальній кількос¬ті населення понад 52 млн чоловік. Цю освіту мали 84 % зайнятого населення. В цілому вища і середня спеціальна школи виконували покладене на них важливе завдання підготовки кадрів, для економіки, науки й культури.

У післявоєнний період не обійшлося без помилок, грубих порушень і в галузі освіти. Політика «злиття націй», гаслом якої було «відмирання національних мов» — причи¬на того, що в республіці залишилося менше половини шкіл із українською мовою навчання, а в деяких великих містах вони зовсім зникли. Були повністю ліквідовані школи та інші навчальні заклади з національними мовами навчання, а вузи та середні спеціальні навчальні заклади майже по¬вністю перейшли на російську мову.

В умовах командно-адміністративної системи національної школи на Україні не існувало. Мається на увазі школа в такому розумінні, як її трактують у цивілізованих де¬мократичних країнах, де учням не тільки дають знання, й виховують їх патріотами. При цьому за основу беруть рідну мову, історію, всі культурні надбання, звичаї, традиції свого народу. Процес створення такої школи розпочався на Україні тільки в умовах нинішнього національного відродження. Вона мусить повернутися обличчям до дитини, молодої людини, створити для учня, студента можливість засвоювати глибини культури свого народу і через них — сприймати надбання інших.