Політична і культурна історія України у ХХ ст
Говорячи про перекручення, помилки в розвитку системи народної освіти протягом останніх десятиріч, слід, водночас, не забувати й того, що попри всі негативні явища радянська школа забезпечила всім трудящим доступ до знань, дала змогу в історично короткий строк ліквідувати: в країні, в тому числі й на Україні, масову неписьменність запровадити загальну середню освіту, створити значний науковий і культурний потенціал.2. Характерною особливістю розвитку науки в післявоєн¬ний період стало вдосконалення мережі науково-дослідних установ шляхом наближення їх до виробничої бази. З кожним роком ця мережа збільшувалася. Якщо на початку 1951 р. в республіці налічувалось 462 наукові установи, де працювало понад 22 тис. науковців, то в 1958 р. кількість наукових установ зросла до 487, а кількість наукових спів¬робітників у них — до 36,5 тис. Як і раніше, головним на¬уковим закладом республіки була Академія наук УРСР. До її складу на кінець 50-х років входили 36 науково-до¬слідних інститутів і 19 інших наукових установ. Після смерті О. О. Богомольця в 1946 р. президентом Академії наук України став академік О. В. Палладій.
У післявоєнні роки вчені України працювали в тісному зв'язку з ученими інших республік і збагатили радянську науку новими дослідженнями в галузі технічних, фізичних, математичних, хімічних, геологічних, біологічних, мелясних, сільськогосподарських та інших наук.
Найбільшим науковим центром республіки в 60-х роках залишалася Академія наук УРСР, яку з- 1962 р. очолював академік Б. Є. Патон. До складу АН УРСР входили Ки¬ївський, Донецький, Дніпропетровський, Харківський. Південний (з центром Одесі) і Західний (з центром у Льво¬ві) наукові центри, які об'єднували понад 80 науково-до¬слідних установ. У них працювали понад 80 тис. науковців. Крім наукових установ АН УРСР, у республіці діяла ши¬рока мережа галузевих та вузівських науково-дослідних організацій і підрозділів: кафедр, проблемних лабораторій, науково-дослідних інститутів, секторів тощо.
3. Питання розвитку української радянської літератури в і перше повоєнне п'ятнадцятиріччя обговорювалися на II (1946), III (1954) і IV (1959) з'їздах письменників Украї¬ни. Благотворний вплив на дальший розвиток української літератури справили рішення XX з'їзду КПРС. Після цього з'їзду були реабілітовані відомі українські письменники В. Антоненко-Давидович, М. Годованець, В. Гжицький, Д. Гордієнко, О. Ковінька, П. Колесник, Зінаїда Тулуб, О. Шабліовський та багато інших. Почалося видання й на¬укове опрацювання спадщини таких письменників, як В. Блакитний, О, Близько, В. Винниченко, М. Драй-Хмара, Г. Епік, М. Зеров, М. Ірчан, М. Куліш, Г. Косинка, І. Кириленко, І. Микитенко, О. Олесь, О. Турянський, М. Хвильовий, В. Чумак та ін. Були повернені читачеві на¬півзабуті, а то й зовсім незнані імена Михайла Семенка, Євгена Плужника, Миколи Філянського, Володимира Свідзинського, Богдана-Ігоря Антонича, Майка Йогансена, Павла Филиповича, Дмитра Фальківського, Богдана Лепкого, Спиридона Черкасенка, Тодося Осмачки, Петра Карманського, Євгена Маланюка, Грицька Чупринки, Олега Ольжича, Андрія Казки. Прийшли в літературу і міцно ввійшли в наше культурне сьогодення Василь Стус, Микола Самійленко, Василь Рубан, Микола Адаменкр, Валерій Ілля, Ва¬силь Голобородько, Іван Світличний, Ігор Калинець та ін.
Із 1956 р. почали присуджуватися Ленінські премії за найвидатніші праці в галузі науки, техніки, літератури, мис¬тецтва. Лауреатами цієї премії в галузі української літе¬ратури стали О. Довженко (посмертно) за кіносценарій «Поема про море», М. Рильський за збірки «Троянди і ви¬ноград» та «Далекі небосхили», М. Стельмах за трилогію «Велика рідня», «Кров людська — не водиця» та «Хліб і сіль», О. Гончар за роман «Тронка», в галузі літературознавства — Є. Кирилюк і Є. Шабліовський. П. Тичині, О. Гончару, М. Стельмаху, К. Смоличу і М. Бажану при¬своєне звання Героя Соціалістичної Праці. В 1962 р. запро¬ваджені республіканські літературно-мистецькі премії ім. Т. Г. Шевченка. З того часу звання лауреатів цієї премії удостоєні О. Гончар, П. Тичина, В. Сосюра, А. Малишко, Г. Тютюнник, П. Панч, Ліна Костенко, І. Вільде, А. Голов¬ко, Ю. Збанацький, П. Загребельний, Д. Павличко, П. Во¬ронько, Ю. Мушкетик, Р. Іваничук та ін. Серед літерато¬рів республіки є також лауреати премій ім. Лесі Українки, І. Котляревського, М. Рильського, П. Тичини, М. Островського, О. Бойченка, В. Сосюри, Ю. Яновського, П. Усенка, В. Симоненка.
В галузі літератури, театрального мистецтва та благо¬дійної діяльності Українським фондом культури в 1991 р. заснована премія ім. В. Винниченка. Першим цю премію одержав відомий український письменник і правозахисник, дійсний член Української вільної академії наук у Нью-Йорку Микола Руденко, книжки якого були вилучені з біб¬ліотек, а ім'я не згадувалося протягом двох десятиліть. Цієї ж премії удостоєний визначний учений-літературознавець Григорій Костюк — голова комісії для вивчення і пуб¬лікації спадщини В. Винниченка при Українській вільній академії наук у США.Творчий доробок українських письменників, поетів і драматургів за останні роки свідчить про посилення їхньої ува¬ги насамперед до сучасних тем. Імена, які сьогодні Визна¬чають обличчя української літератури — Олесь Гончар, Василь Земляк, Григір, Тютюнник, Ліна Костенко, Юрій Мушкетик та інші,— це рівень, який анітрохи не посту¬пається перед тим, що зроблено за кордоном, їхня твор¬чість сприяє вихованню національної самосвідомості українців, особливо молодих,