Українська національна політика в 1941 році
- пiдняти загальне повстання на Українi;
- всiм членам УПА гарантувалась амнiстія за минулi грiхи.
Вiдповiдь УПА не затрималась: УПА - суверенна вiйськова одиниця УНР, з чужою армiєю не з'єднаєтья, може бути лиш спілка; українськи вiйсковi сили, що перебувають у станi вiйни з СРСР з 1917 року, готовi згодитись на мир i на вiйськовий союз проти Германiї, якщо СРСР признає суверенiтет; загальне повстання на Українi буде пiдняте лише в тому випадку, коли вiдкриєтся захiдний фронт і у всiй Європi з'являться такi ж умови для повстання, iнакше заколот приречений на невдачу i загрожує винищенням всiєї української нацiї.
Вiдповiдь Генштабу була така, що в якости суверенної держави признавалась лише УРСР, процес дружнiх переговорiв всiляко пiдтримувався і було дано згоду на перемирря й нейтралiтет. Та переговори явно затягувались зi сторони УПА - керiвництво ж УПА боялось, що якщо вiдбудеться їх злиття - то це дасть привiд Радянському Союзi "в'їхати" на Україну в якостi визволителя. Так чi інакше до грудня 1942-го переговори нi до чого не привели.
Центральний штаб партизанського руху в Москві провів реорганізацію радянського підпілля. В червні 1942 року було утворено Українське партизантське командування на чолі з офіцером НКВС Строкачем. Москва проголосила українських нацiональних партизанiв "бандитами". Після премоги під Сталінградом значно зросла кількість і активізувалася діяльність радянських партизанів. Вони ставили собі завланням руйнувати німецькі комунікації та забезпечувати радянську присутність на окупованих територіях. Радянські партизани вступали в сутички з УПА, намагаючись ліквідувати її провід та підірвати базу підтримки.Як видно з нерадянських джерел, радянські партизани не брали участі у сутичках безпосередньо з німцями, не ставили за мету оборону населення. Більше того, під керівництвом “парашутистів, присланих з Москви” проводили в українських селах мобілізацію “гарматного м’яса” для фронту і грабували населення.
На фронтах УПА
... Червоні партизани, що ще частинно не розбиті, посилили грабунок і вбивство. Доходить до того, що в неділю біля церкви роззувають людей. Моральний стан большевицьких партизанів жалюгідний. Розпуста, нездисциплінованість, взаємні бійки - ось чим визначаються їхні відділи.
“До зброї”, вересень 1943 р.
Із бойових фронтів Української Повстанчої Армії
... У деяких околицях цих теренів [Полісся та північна Волинь] появляються більшовицькі партизани. Боротьби з німцями вони не ведуть, хоч величають себе оборонцями народу перед німецьким окупантами. Тиняються по лісах, а коли не вистачає їм харчів, роблять злодійські наскоки на села, де під той час немає повстанців, і не гірше від німців знущаються з мирного населення: села палять, грабують худобу, викопують заховане селянами майно, виривають майже всю городину, зрубують овочеві дерева, розкопують руками могили, що їх народ висипав борцям за волю України, ламають на них хрести. Буває й таке, що селяни, взявши здалека повстанський загін за більшовицький, тікають з жахом у ліс, і тільки рідна пісня, що з нею повстанці вступають в село, цей жах розвіює. Переконавшись, що не червоні, а повстанці зайшли в село, селяни вертаються і зі сльозами радости на очах вітають повстанців, розповідаючи їм про свої турботи. Червоні часто-густо влаштовують пропагандивні мітинги, під час яких вдаються до звичайнісінького обману та брехні. Наприклад, показують населенню закривавлену сокиру, якою, начебто, повстанці убивали невинних людей, навіть немовлят. Тим часом, перебіжчики з червоної партизанки розповідають, що сокиру вони самі занурюють у кров ними ж забитих людей та ще й регочуться з того, що де-хто справді повірить, наче б це зробили повстанці.
... На Житомирщині й Звягельщині УПА веде постійно бої з німцями та червоними бандитами. Населення боїться червоних і має до цього підстави: червоні, вірвавшись у село, негайно проводять мобілізацію. Хто ж не хоче іти з ними, того розстрілюють, грабують, лаються, палять хати, де вісять образи, зрізують придорожні фігури, бувають випадки, що палять церкви (Красилівка). З німцями не воюють. Партизани, полонені повстанцями, розповідають, що п’ять місяців вони і в очі не бачили німців. Коли німці палять села, їхні командири забороняють партизанам стріляти на німців, обгрунтовуючи це, що як німці нападуть на них, то не буде де ховатись. Знову ж другий командир червоної банди сказав, що добре було б, якби всі села німці попалили. Так-то більшовицькі кати борються за народ.