Коломийщина в роки другої світової війни
Про страхітливі умови перебування в Коломийській тюрмі ми дізнаємося від тих, кому вдалося вижити. Це Ліда Гоянюк, Зіновія Гоянюк, Марія Горбачовська, Дарина Хоржевська, Мирослав Маркевич. Зокрема, з цього приводу М. Харкевич, якому вдалося вижити тільки через те, що його в жовтні 1942 р. гестапо перевело з Коломиї до Львівської в”язниці, писав: „Одного дня німці забили вікна камер кошами з грубих дощок. Трохи пізніше забрали всі сінники, на яких ми спали. Відтак заборонили ходити по камері і співати пісні. Дальше наступила заборона ходити на тюремні прогулянки та до тюремної лазні. Відтак було заборонено приймати передачі від рідних з харчами та одежею. Нарешті кат Вайсман – слідчий гестапо, який проводив допити у Коломиї, заявив, що карає групу бандерівців голодівкою на необмежений термін. В”язні келії, де сиділи бандерівці, одного дня діставали кухоль теплої води і 200 г гливкого хліба, а наступного дня – один кухоль рідини, що називалася зупою. Коли по чотирьох тижнях голодова кара була скасована, а тюремне життя повернулося ніби до в”язничних норм, то надалі оголошення голодування стало зброєю українських в”язнів у двобою між ними і гестапо”*(12).
В”язнями Коломийської тюрми, на яких чекала смерть в Ягольниці, були: В. Мельничук („Чумак”), П. Витвицький, Д. Григорович, О. Коссак, Б. Ліцовський, В. Мегера, М. Парасюк, С. Сатурський, Ю. Сливка, В. Сидорук, М. Сорук („Гуцул”), В. Тихович, С. Тулівський, Р. Сельський („Мудзьо”).
Незважаючи на постійні переслідування окупаційною владою будь-яких проявів національно-визвольного руху, ОУН робила все можливе, щоб українська молодь навчалася в національній школі, вважаючи цю передумову головним фактором виховання патріотів України*(13). Так, у виданій організацією інструкції з виховної роботи зі шкільною моллодю, підкреслювала важливість виховання молодого покоління у житті кожної нації: „Ми не можемо віддати нашої дітвори ворогам, не сміємо допустити, щоб наші діти виховувались у ворожому народу дусі, виходили зі школи яничарами. Мусимо боротися за душу дитини, не дати викривити її, мусимо виховати її в національному дусі”*(14).
Важливого значення організації навчання українських дітей в національній школі надавало командування Української Повстанської Армії. „Мусимо пам”ятати, - говорилося у вересневій інструкції, - що ми є ковалями нашої долі, що доля в наших руках, а тому всі до праці, до боротьби за Українську державу”*(15). Зі зверненнями подібного змісту виготовлялися листівки-відозви УПА до школярів (див. додаток).
Наближення фронту до Західної України та масовий террор нацистської окупаційної влади змусили керівництво ОУН в кінці 1943 – 1944 рр. внести певні корективи в плани роботи з молоддю. Так, у розпорядженні від 20 вересня 1943 р. ОУН(Б), поряд з вимогою вберегти молодь від вивозу в Німеччину*(16), поставила перед провідниками наступні завдання: 1) посилити виховну роботу серед юнацтва в теренах, опанованих відділами УПА; 2) проводити масове виховання у державницькому дусі через школи, церкви та інші установи; 3) залучити до рядів юнацтва всю молодь*(17).Після того, як Червона Армія в 1943 р. розгорнула свій наступ в Україні, УПА була вимушена боротися одночасно з двома противниками. Листівка ОУН(Б) проголошувала: „Ми підемо на союз з іншими народами, поневоленими німецьким і російським імперіалізмом”*(18). У постановах ІІІ Збору ОУН Бандери говорилося: „ОУН з усією рішучістю бореться проти інтернаціоналістичних та фашистсько-націонал-соціалістичних програм та політичних концепцій, бо вони є інструментом завойовницької політики імперіалістів. Тому ми проти російського комуно-болшевизму і проти німецького націонал-соціалізму. ОУН проти того, щоб один нарід, здійснюючи імперіалістичні цілі, „визволяв”, „брав під охорону”, „під опіку” інші народи, бо за цими лукавими словами криється огидний зміст – поневолення, насильство, грабунок”*(19).
Радянське керівництво добре знало, що національний рух спирається на широку підтримку українського народу, а тому намагалося переконати українців і весь світ, що ворог українського народу – це не тільки німецький фашизм, а й український націоналізм. Радянська пропаганда поширювала дезінформацію про те, що „українські націоналісти запродалися німецьким фашистам”. Окрім того, радянська влада, яка прагнула контролювати переконання українського народу, бачила в українському націоналізмі свого найнебезпечнішого противника і в майбутньому. Радянські органи влади намагалися посіяти сумнів, підірвати, розбити силу українського незалежницбкого руху, відірвати його від народу. І, нарешті, радянське керівництво вважало небезпечним (і образливим) навіть частково ділити перемогу над німецькими загарбниками зі своїм найгіршим ворогом, українським націоналізмом.
Актуалізація в останній час досліджень національно-визвольної боротьби українського народу викликає неадекватну реакцію суспільної думки у нашій країні та за кордоном. Тривалий період тоталітаризму та ідеологічно спотворених шаблонів наклав табу замовчування і тенденційного тлумачення цієї тематики, яка залишалася поза увагою вітчизняної історичної науки. Зростаючий інтерес до історії ОУН – УПА відповідає суспільним потребам консолідації великої української нації в період її духовного зростання. Історія ОУН – УПА належить всьму українському народу без огляду на географічні, ідеологічні чи політичні уподобання її певної частини.
*(1). Українське державотворення. Акт 30 червня 1941. Збірник документів і матеріалів. – Львів – Київ, 2001. – С. 30.