Коломийщина в роки другої світової війни
Вже шість десятиліть відділяє наших сучасників від подій середини ХХ століття. Здається, що за цей тривалий період повною мірою досліджено та осмислено науковцями і громадськістю таке військово-політичне явище, як Друга світова війна. Але час постійно висвітлює нові грані минулої історії, на яких позначаються химерні переплетіння з людських доль, вчинків, подій.
Однією з найбільш складних, з наукової точки зору, видається нам проблема українського національно-визвольного руху періоду Другої світової війни.
Німеччина від середини 1941 р. – це могутня військово-політична „машина”, що підкорила собі за неповні два роки війни практично всіх своїх можливих противників у Центральній та Західній Європі (Чехословаччина, Польща, Франція, Бельгія, Голландія, Данія, Норвегія, Югославія, Греція). Вона перетворила ряд держав у своїх союзників з різними ступенями колаборанства (Італія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Фінляндія, Хорватія) і зуміла створити ефективно діючий окупаційний режим, нестримно експлуатуючи економічний та людський потенціал цього великого конгломерату держав і націй, безжалісно придушуючи будь-які прояви Руху опору*(1).
Для розвитку українського націрнально-визвольного руху в середині 1941 р. існували лише дві можливості. Перша – припинити будь-яку діяльність, спрямовану на утворення незалежної Української держави. Але ж неможливо було зупинити рух, перед яким в умовах світової війни відкрився шанс реалізації незалежницьких завдань національної революції. Друга – орієнтуватися на єдиного в даних умовах антикомуністичного та антиросійського союзника – гітлерівську Німеччину, союзника теоретично і практично можливого, хоча й дуже
непевного, що добре розуміла українська сторона.
В кінцевому результаті український національно- визвольний рух у 1941 р. розраховував на свої власні сили. Це підтвердили не лише події 1941 р. , але й пізніші, зокрема, утворення Української Головної Визвольної Ради, Української Повстанської Армії з її боротьбою на три фронти – німецький, польський і російський. Найвагомішою силою стала Організація Українських Націоналістів, яка зуміла об”єднати у національно-визвольному русі опору великі народні маси.
Факти засвідчують, що найбільш активний патріотичний рух проти поневолювачів (польських, більшовицьких, нацистських) на теренах Західної України початково розгортався у двох центральних осередках: у Львові – столиці Галичини та Коломиї – столиці Покуття.
Перед нападом Німеччини на Радянський Союз керівництво ОУН, борючись проти більшовицького терору, сподівалося, що, звільнившись від радянської окупації, Україна здобуде свою незалежність. Одразу ж після відходу більшовиків у 1941 р. члени ОУН леганізувалися і очолили відбудову суспільного життя. Після проголошення у Львові Акту відновлення Української держави 30 червня 1941 р. цю акцію відкрито було переведено по всій території Галичини. Так, у Коломиї вона відбулася як „Свято Зброї”, в якому взяли участь тисячі коломиян. Містом урочисто крокували десятки тисяч людей, а Василь Мельничук, Роман Сельський та Мирослав Харкевич над міською ратушею привселюдно підняли синьо-жовтий прапор*(2).
Наприкінці червня 1941 р. до громадян Коломиї дійшли чутки про погром Червоної Армії, а 1 липня того ж року розпочалася панічна втеча більшовиків з Коломиї. Місцеве населення відчуло радість і одночасно тривогу, бо з міста втекли тільки „червоні” ватажки, а довкола них по лісах скривалася ще велика кількість „недобитків Червоної Армії”*(3).
Після втечі більшовиків українська молодь і старші громадяни Коломиї і сусідніх сіл почали організовувати громадянську оборону перед нападом червоних. Газета „Воля Покуття” повідомляла: „В короткому часі організація зросла до кількох сотень свідомих юнаків, які готові покласти свої буйні голови в обороні українського населення Коломиї і сіл повіту. В перших хвилях відчувалася недостатня кількість зброї, тож треба було її здобути. Перший виступ малої горстки одчайдухів, що мала заледве два кріси – приступає до розорудження утікаючих червоноармійців і здобуває 40 крісів, один машиновий карабін та велику кількість ручних гранат*(4).
Бойові загони організовувались по всій Коломийщині. Так, 1 липня 1941 р. більшовики залишили село Воскресінці на Коломийщині. Того ж дня самочинно сформувався загін з 40 людей і ввійшов до Коломиї. Всутичці з більшовиками були ранені 4 бойовики, а саме: Ю. Гуцуляк, Утрин, С. Гуцуляк та М. Шепетюк. Через два дні кількість членів загону зросла до 72 людей. „З них частина повнить охоронну службу в селі. Арештовано бувших членів сільради, комсомолу та інших прихильників кривавого терору. Бойовик М. Романчук арештував та приставив до команди відомого комсомольця Д. Романчука. Довірені люди обняли провід села в свої руки на чолі з місцевим парохом о. Юриком”*(5).Так звана „Начальна команда міліції” в Коломиї, у зв”язку з вище названими подіями, 2 липня 1941 р. видала наказ про запровадження воєнного стану в місті до приходу німецької міліції. Вньому зазначалося: „До приходу військових частин заряджую в місті Коломиї і Коломийському повіті воєнний стан. Для збереження особистої безпеки громадян наказую повинуватися розпорядженням влади, підпорядкуватися наказам органів міліції, хто нелегально передержує в себе бійців і командирів бувшої Червоної Армії та робітників і службовців, що приїхали зі східних областей СРСР, підлягаєприсудові смерти, наказую всім громадянам міста і повіту Коломиї заховати лад і порядок”*(6).