Матеріали архівного фонду М.П. Киценка як джерело вивчення діяльності визначого краєзнавця

Документи архівного фонду розповідають про те, що М.П. Киценко був щедро обдарованою людиною. Серед його творчого доробку рукописи поезій “З доріг війни” (1941-1945), оповідань “В ярмі і вогні” (1942-1943), тексти літературних радіопередач: “Книга великої долі”, “Післявоєнне Запоріжжя в поезії”, “Орлина криниця”, “Говорить Запоріжжя”, “ Випадок у Троянівці” (1954-1957), лейтмотивом яких було сучасне і минуле рідного краю, його традиції.

Документи фонду дають можливість побачити широту зацікавлень, інтересів, захоплень М.П. Киценка, побачити процес його творчого і професійного зростання як журналіста, літературного діяча, людину, яка тонко відчувала Слово, якій боліло за свій народ, свою Вітчизну.

Патріотом України Микола Петрович був завжди. Чи не промовистий факт? Збірка його поезій, писаних в 1941-1945 рр. на лівому березі Амура (біля Хабаровська), в тайзі за Читою, в хащах біля Іркутська, в степах Монголії мала назву “Тобі Україно”. Перебуваючи в лавах Червоної армії і знаходячись далеко від рідної домівки, він пише вірші про рідний край, надсилає поезії та фейлетони на актуальну військово-патріотичну тематику до обласної газети “Комсомолець Запоріжжя”. Збереглися окремі листи-відповіді редакції на матеріали, надіслані М.П. Киценком.

Отож, магнетичне почуття Вітчизни було для нього визначальним. Тому, навіть у чужому краю в суворі будні військового часу він постійно звертався подумки до неї, шануючи материнську мову, плекаючи рідне слово.

Писав вірші Микола Петрович і пізніше. Хоча, як зауважує запорізький журналіст Іван Науменко: “Скромність не дозволяла йому називати себе поетом”. У М.П. Киценка немало віршів про Україну, але “заради великої справи – створення історико-культурного заповідника запорозького козацтва Микола Петрович втаємничив свої вірші “у шухляду” [9].

Тексти вищезгаданих радіопередач також з усією очевидністю передають цю закоханість М.П. Киценка в українське слово, його джерельну прозорість і глибину. Влучність образів, пастельність барв, тонкість порівнянь в киценковому слові поєдналися з степовою широчінню думки, щирістю і теплотою почуттів. Неважко підмітити, що навіть тексти радіомовних новин, які переглядав М.П. Киценко, після його редакторської правки виглядали свіжішими, життєвішими. Праця Миколи Петровича на посаді головного редактора програм Запорізького радіо, шліфувала його поетичний дар. З професійною майстерністю виписані ним цикли радіоновел. Їх рядки наповнені тонким відчуттям ранкової свіжості, безхмарного дитинства, непідробної ніжності й тепла. Ці новели, на які ще мало звертали уваги дослідники, свідчили про новий зблиск таланту Миколи Петровича, таланту його Великої Любові до України.

Частина матеріалів фонду – листи М.П. Киценку з видавництв “Мистецтво”, “Промінь”, редакцій газет та журналів: “Літературна Україна”, “Радянська Україна”, “Червоне Запоріжжя”, “Комсомолець Запоріжжя”, “Український історичний журнал”, “Жовтень” та ін. [10].

Надзвичайно цінним серед документів фонду є розділ, пов’язаний із службовою діяльністю М.П. Киценка. Центральне місце серед службової документації займають матеріали, зібрані краєзнавцем у зв’язку із створенням Державного історико-культурного заповідника запорозького козацтва на острові Хортиці. Вони передають драматичні колізії навколо реалізації початкового проекту. Серед них є унікальні, які відклалися в архіві не тільки завдяки скрупульозності краєзнавця, а й через те, що він займав значні посади в ієрархії державно-партійної номенклатури. Це постанови, рішення та розпорядження Центрального Комітету Комуністичної партії України, Ради Міністрів УРСР, Президії Академії Наук УРСР, Президії Правління Українського товариства охорони пам’ятників історії та культури, Запорізького обкому Компартії України та облвиконкому, доповідні та пояснювальні записки, листи, інформації, довідки до згаданих інстанцій тощо. Частина з них стала більш відомою завдяки їх публікації у вищезгаданому документальному збірнику “Збережемо тую славу”.Привертає увагу планово-звітна документація до проекту створення заповідника. Зокрема – “Програма відкритого конкурсу на проект історико-меморіального комплексу Державного історико-культурного заповідника запорізького козацтва на о. Хортиці” (1968), “Положення про Державний історико-культурний заповідник запорозького козацтва на острові Хортиця”(1968), плани, кошториси витрат на його спорудження, архітектурно-планувальні завдання, тематичні пропозиції, ескізи, програми і завдання, графіки проведення робіт тощо. Вони повідомляють про енергійну роботу по створенню заповідника козацтва, яка, завдяки зусиллям ентузіастів: Миколи Петровича Киценка та його однодумців - заступника Голови Ради Міністрів УРСР Петра Тимофійовича Тронька, Степана Марковича Кириченка, їхніх сподвижників – набула державної ваги.

Надзвичайно цікавими є анотації до конкурсних архітектурних проектів історико-меморіального комплексу заповідника (під девізами “Сова”, “Сокіл”, “13”, “Кленовий лист”, “Шуруп”, ”Червоний курінь”, “Трикутник”, “Капітель”, “Запорожець”, “Квадрат”, ”Маска запорожця”) та книги відгуків на них, протокол засідання журі відкритого конкурсу (1968), стенограма виступів членів виїзного засідання художньо-експертної ради по монументальній скульптурі (1971). Вони слугують яскравим свідченням суперечливості епохи, під час якої робилася спроба увічнити історію національного лицарства та звитяги запорожців. Документи свідчать про невмирущість української національної ідеї і, поряд з цим, байдужість частини співвітчизників до неї, ігнорування останніми історичної пам’яті, навіть її поталу. Всі ці матеріали пов’язані з втіленням проекту в життя. Вони, безумовно, варті збереження.