Родина Остроградських
Не аби яке значення для відтворення окремих постатей з родини Остроградських мають протокол засідання комісії дворянських зборів для складання дворянської книги Катеринославської губернії та грамота комісії про внесення А. Остроградського до першої частини дворянської книги. Обидва документи подані в додатках.
При тому, що дворянські книги складалися з шести частин, а до першої частини за указом імператриці вносилося виключно спадкове російське дворянство, можна гадати, що Остроградським прийшлося не мало попрацювати, щоб здійснити такий запис. Зауважимо, що після заборони у 1784 році надавати колишні чини скасованої Гетьманщини, депутатські дворянські зібрання, яким доручалося “розібрати” українське шляхетство, не мало точних вказівок щодо критеріїв включення до спадкового дворянства [6]. Як наслідок, намагання козацтва отримати дворянство усіма засобами, помножене на зловживання дворянських депутатів призвело до того, що на 1791 рік на Україні до дворянства було записано більш ніж 22 тисячі чоловік.
Як наслідок, герольдія вже з 80-х років XVIII століття почала особливо пильно контролювати поповнення дворянських родів з української старшини. Остання змушена була знаходити більш вагомі підтвердження свого шляхетного стану, ніж виписки з компутів про службу полковими осавулами, хорунжими, писарями та сотниками. З кінця 80-х років їх взагалі було наказано не включати до дворянського стану. Подібна ситуація призвела до того, що українська старшина почала “шукати” підтвердження свого шляхетства у шлюбних союзах з російським дворянством.
Матеріали протоколу демонструють нам цю тенденцію. Андрій Остроградський був одружений на дочці російського капітана Гаврилова, а Павло Остроградський – на дочці генерал-майора М.Чорби. При цьому простежується намагання укладати шлюби з не аби якими представниками російського дворянства. Максим Чорба – брат генерал-поручика Ф.Чорби, предводителя дворянства Олександрійського повіту у 1784 році, а сам М.Чорба вже наприкінці 80-х років став крупним землевласником Південної України, отримавши під заселення на колишніх Запорозьких Вольностях понад 10 тисяч десятин землі [7]. Подібне маємо і з іншими українськими шляхетними родами України, які воліли закріпити свої дворянські позиції через шлюб з російським дворянством Південної України. Родзянки, а потім і Синєгуби повторили шлях Остроградських [8]. Те, що розгляд питання про запис Остроградських до дворянської книги припадає на 1792 рік, та кількість документів, які змушені були вони представити до депутатської комісії Дворянського зібрання свідчить про всю складність процесу нобілітації української шляхти.
Водночас документ ставить питання, які вимагають додаткових пошуків і копітких досліджень. По-перше. Ми маємо справу з гілкою Омельницького сотника Григорія Матвійовича Остроградського. В той же час в протоколі немає жодних згадок про гілку Миргородського полкового судді Федора Матвійовича Остроградського, син якого Василь Федорович був Голтвянським сотником ще у 1761 році. Маємо також гілку Івана Остроградського, син якого Володимир, був Голтвянським сотником у 1783 році [9]. По-друге. Маємо відомості, що бунчуковому товаришу Миколі Остроградському у 1781 році було відведено 3000 десятин землі в Новоросійській губернії. Однак у протоколі про поміщика Миколу Остроградського не згадується. Малоймовірно, що йдеться про сина Павла Остроградського – Миколу, якому на той час було 9 років. Все це потребує додаткових досліджень.
Заслуговує на увагу й особистість Павла Остроградського. У 1794 році голова 1-го департаменту Катеринославського губернського магістрату колезький радник Павло Остроградський, подав прохання на височайше ім’я про надання йому відставки за старістю. Обґрунтовуючи свою відставку він посилається на свій досить солідний, як на той час, вік, йому сповнилось повних 60 років, на те, що залишившись вдівцем, мусить опікуватися чотирма синами. Два з них знаходились у військовій службі, а двоє – перебували в училищах і отримували освіту. Та ще й чотири дочки, які усі потребували догляду та забезпечення, знаходились на його утриманні. Разом з тим, його жалування та прибутків від досить малого помістя не вистачало для того, щоб забезпечити родину “усім необхідним для достойного дворянству утримання”. Тому він і просив відставки і пенсіону через 35 років служби.З цього прохання постає досить цікавий життєвий шлях досить значимого суб’єкта степової дійсності. За правління імператриці Єлизавети Петрівни він навчався за кордоном у герцогстві Голштинському, а по закінченні наук там же 10 січня 1754 року вступив у військову службу кадетом. 9 квітня 1756 отримав чин естандарт юнкера; 10 червня 1757 року став корнетом, а вже з 9 березня 1759 року був прийнятий на Російську службу поручиком.
Таке перебування за кордоном, а головне пріоритети та цінності нового царювання, стали причиною того, що черговий чин секунд-майора він отримав лише 1 січня 1770 року. І це при тому, що за ці 11 років він приймав активну участь у битвах Семирічної війни, штурмував Станіславську фортецю у Польщі, брав участь у роботі різних комісій.
Нарешті 29 грудня 1771 року, будучи “не в силах” продовжувати службу – звільнений з нагородою чином прем’єр-майора. Але “за своєю ревністю” прийняв іншу службу. 23 грудня 1772 року за розпорядженням Головної команди знаходився у колишньому Миргородському малоросійському полку в сотні Голтвянській приватним наглядачем та командиром над установленим кордоном та для припинення заразної хвороби, яка відкрилась у Криму та деяких українських містечках.