Життя і смерть професора Петра Єфремова
До 70-рiччя з дня народження Дмитра Яворницького Петро Єфремов написав статтю “Белетристичнi писання Д. І. Яворницького”, опублiковану в груднi 1925 року на сторiнках катеринославського часопису “Зоря” (нижче цитуватиметься ця розвiдка). 1927 року в “Записках iсторико-фiлологiчного вiддiлу УАН” (кн. ХІІІ–ХІV) з’явиться розлогiше дослiдження Єфремова на цю ж тему “Письменник-кольорист”.
“Ми – археологи-поети”, ми – iсторики-художники” – так любить характеризувати Дмитро Іванович Яворницький близьких йому по духу, напряму й манерi наукових дiячiв, вкладаючи в цi слова й дещо з самохарактеристики”, – так почав свою статтю про Яворницького Петро Єфремов. Вiдчувається, що i Яворницький, i Єфремов були в приятельських взаєминах, у всякому разi – “близькими по духу науковими дiячами”. Є й уснi твердження, якi засвiдчують це.
Критик слушно вiдзначає, що чимало сторiнок iсторичних монографiй Яворницького написано рукою безперечного художника, досвiдченого митця. З цiєю стороною наукових праць вченого органiчно пов’язанi його белетристичнi твори, повiстi й оповiдання “За чужий грiх”, “Наша доля”, “Де люди – там i лихо”, малюнки “Помiж панами”, збiрка “По следам запорожцев” тощо.
Петро Єфремов спостерiг цiкаву особливiсть художньої творчостi Яворницького. Бувши визначним iсториком Запорiжжя, справляючи значний влив на вiтчизняну iсторичну белетристику i малярство, сам Д. Яворницький в своїх повiстях нiби цурається iсторичних сюжетiв. Прозаїк веде читача не на iсторичне Запорiжжя, не у вир бурхливого i мальовничого життя ХVІ¬-ХVІІ столiть, а лише нiби слiдами запорожцiв ступає. Вiн спостерiгає й малює далекий вiдгомiн того життя в умовах ХІХ столiття. “Вiн нiби свiдомо прокладає виразну межу мiж своєю науковою й письменницькою працею окремим, кожнiй властивим матерiялом, темою й формою”.
У 1920-х рр. Петро Єфремов, якого у нас ще донедавна називали “буржуазно-естетським публiцистом i критиком” [6, с. 95], продовжував самовiддано працювати на освiтянськiй нивi, викладаючи в Днiпропетровському iнститутi народної освiти. Одним з його тодiшнiхстудентiв був майбутнiй професор Михайло Жовтобрюх. Вiн згадує:
“Я слухав лекцiї професора Єфремова Петра Олександровича ще в 1926–27 навчальному роцi. Читав вiн нам курс української лiтератури дев’ятнадцятого й початку двадцятого столiття. У вузi тодi радянська лiтература не читалась. Читав П. О. спокiйно, глибоко аналiзуючи твори письменникiв, але, пам’ятаю, без зовнiшньої емоцiональностi. Тому його поважали тi студенти, що хотiли знати лiтературу, й не ходили на лекцiї тi (а тодi було вiльне вiдвiдування), хто вiд лекцiй чекав естетичну насолоду. ...Пам’ятаю, що П. О. завжди виступав розважливо. У мене була повага до нього” [7].На значний лiтературознавчий доробок Петра Єфремова, зокрема, звертає увагу Богдан Кравцiв у своїй грунтовнiй розвiдцi “Розгром українського лiтературознавства 1917–1937 рр.” [8]. У критика – великi творчi плани. Але у серпнi-вереснi 1929 р. у Днiпропетровську здiйснено масовi арешти української iнтелiгенцiї. Готувався процес “Спiлки визволення України”. Серед заарештованих були, зокрема, професор Петро Єфремов i молодий викладач Василь Чапля (Чапленко). Останнiй згодом згадуватиме:
“Одного разу, вдень, слiдчий показав менi в вiкно, як вели через дворик Петра Олекасандровича, – показав i сказав:
– Ото ваш отаман!
Це я вже востаннє бачив свого вчителя. На дальших допитах вiд мене вимагали, щоб я написав щось на нього доганне, та я все намагався говорити про нього тiльки “позитивне” з погляду тодiшньої дiйсностi (наприклад, те, що Петро Олександрович був колись – вiн менi так оповiдав – членом соцiал-демократичного гуртка).
Взагалi ж я ввесь час уважав, що нiякої СВУ не було, що це все вигадка ГПУ” [5].
Просидiвши у в’язницi сiм мiсяцiв, Василь Чапленко змiг вийти на волю лише перед самим судом над СВУ, навеснi 1930 року. В газетах вiн тодi прочитав, що Петро Єфремов у своїх зiзнаннях сказав, що молодь за ним не пiшла. “Я зрозумiв це як слова, сказанi на мою оборону, – напише згодом В. Чапленко, – бо насправдi молодь за ним “дуже йшла”, i зокрема, коли б вiн мене “вербував”, мабуть, не вiдмовився б вступити до СВУ – з огляду, головним чином, на велику його, Петра Олександровича, авторитетнiсть для мене” [5].
А в березнi-квiтнi 1930 року проходив гучний процес у справi “Спiлки визволення України”, на якому масово засуджено стару українську iнтелiгенцiю. Дiстали свої строки i брати Сергiй та Петро Єфремови. Сергiєвi так i не пощастило вирватися iз сталiнських лабет, а Петра Єфремова пiсля вiдбуття термiну зустрiчали в рiзних мiсцях. Проте iнформацiї дуже суперечливi. Згадуваний вже Василь Чапля (Чапленко) у листi до академiка Яворницького вiд 19 лютого 1938 року обережно запитував: “Чи не знаєте Ви адреси П. Ол.?” [9]. Невiдомо, що вiдповiв Яворницький. Напевне, i вiн на той час втратив Єфремова з поля свого зору. Нинi ми знаємо, що завдяки друговi В.Пiдмогильного Борисовi Антоненку-Давидовичу Петро Єфремов дiстав роботу коректора у видавництвi в Алма-Атi. Про це можна прочитати у спогадах Антоненка-Давидовича, якого заарештували в 1935-му. А як склалася доля П.Єфремова – все ще невiдомо. Напевне, вiн загинув у часи єжовщини.