Життя і смерть професора Петра Єфремова
Зробивши побіжний огляд зробленого Петром Єфремовим у науці, Богдан Кравців зазначив: “Зацікавлення творчістю Кащенка й байдужість проф. П. Єфремова до офіційних настанов у літературознавстві так і стали, мабуть, причиною його ув’язнення і поставлення під суд у процесі СВУ. Після процесу в 1930 р. був засланий і про дальшу долю його теж невідомо” [1].
Звісно, нині ми більше знаємо про долю Петра Єфремова. І хоча наша перша стаття про вченого з’явилася ще п’ятнадцять років тому [2] і вже після неї вийшла стаття покійного Р.С. Міщука в “Українській літературній енциклопедії” [3], а потім з’явилися численні наші розвiдки як у Дніпропетровську, так і в Києві, Запоріжжі, Алма-Ати, Львові [4], проте не можна сказати, що біографія Петра Єфремова цілком позбавилася “білих плям”.
Народився Петро Єфремов 1883 року в селі Пальчик на Київщинi (нинi – Черкащина). У нього було чимало спільного з старшим на сiм рокiв братом Сергiєм, знаним українським публіцистом, політиком, академіком, дiячем Центральної Ради, вiце-президентом Всеукраїнської Академiї наук. Їхнiм батьком був священик. Чи не тому Петро навчався спочатку в духовному училищi, потiм – у Київськiй духовнiй семiнарiї, але, як i брат, з церквою своєї долi не поєднав. (До речi, спогади С. Єфремова нинi друкуються в альманасi “Молода нацiя”.).
Звичайно, насамперед брат – яскрава, обдарована особистiсть – справив значний духовний вплив на Петра Єфремова-гiмназиста. Але була ще одна людина, якій судилося стати володарем дум юнака. Мова йде про Якова Миколайовича Шульгина (1851–1911). У гiмназії вiн читав їм курс історії російської літератури. Шульгин був людиною незвичайної долі. Ще замолоду став свідомим українським громадським діячем. Щиро перейнявшись політичними поглядами Михайла Драгоманова, Шульгин без вагання віддає на допомогу “Громаді” й іншим українським женевським виданням майже всі свої кошти – мало не дванадцять тисяч карбованців. Тюрма, заслання, заборона займатися педагогiчною працею – через усе це пройшов учитель Петра Єфремова. Тiльки 1899 року Шульгин нарештi одержує посаду вчителя. У першiй київськiй державнiй гiмназiї П.Єфремов i був учнем колишнього засланця.
Не мiг не розповiдати Шульгин своїм учням про Михайла Драгоманова i його справу, про вiдданiсть демократичним засадам суспiльного устрою. А через пару десяткiв рокiв молодий професор Єфремов так же захоплено розповiдатиме вже своїм учням у Катеринославi про свiтогляд Драгоманова, систему його поглядiв. Так простягнеться в часi жива духовна сув’язь поколiнь української iнтелiгенцiї. До речi, на смерть Якова Шульгина, талановитого iсторика, вiдгукнулися некрологами Михайло Грушевський i Петро Єфремов... І ще один учень лишив спогад про Шульгина – Костянтин Паустовський.
Довелося докладно зупинитися на Шульгинi, бо без нього годi судити про логiку духовної i життєвої бiографiї Петра Єфремова. У даному разi у всьому своєму трагiзмi виявилася iстина про те, що учителi повторються в своїх учнях. І Єфремову судилися заборона займатися педагогiчною дiяльнiстю, а перед тим – арешт, тюрма, заслання... Його доля була ще, можливо, трагiчнiша за долю Шульгина – той помер у своєму лiжку, а де могила Єфремова – не знаємо.
Духовними наставниками юних рокiв Петра Єфремова було також подружжя Грiнченкiв. У нацiональнiй науковiй бiблiотецi iм. Вернадського в Києвi зберiгається два десятки листiв i листiвочок П. Єфремова до Бориса Дмитровича i Марiї Миколаївни Грiнченкiв, якi свiдчать про близькi духовнi взаємини цих людей. Вiтаючи Грiнченкiв з Новим 1908 роком, П. Єфремов вiд усiєї душi бажав, “щоб вiн не був вже роком “тяжкого шляху, як попереднi”. Але i той рiк, як вiдомо, виявився трагiчним для Грiнченкiв – помирає їхня єдина донька Настя. Єфремов шле батькам листа: “Приймiть моє щире i глибоке спiвчуття з приводу тої великої втрати, яку зазнали Ви, поховавши Настасiю Борисовну”.
У своїй автобiографiї Борис Грiнченко писав: “Хочу ще сказати про книжки народопросвiтнi. Величезну потребу в їх я, звiсно, не тiльки бачив, але почував щодня в своїй роботi на селi та й пiсля села”. Петро Єфремов пропонував Грiнченковi свої послуги в цiй царинi. У листi, датованому 24 жовтня 1908 р., вiн пише: “Маю тепер багато вiльного часу для того, щоб перекладати В. Лункевича, бо менi видали “свидетельство о неблагонадежности” i до унiверситету не прийняли”.25-рiчний П.Єфремов радиться з Грiнченком, яка лiтература нинi потрiбна народовi, якi варто перекласти книжки росiйського популяризатора й iсторика природознавства Валер’яна Лункевича (1866–1941). “За останнi часи я так мало стежив за популярною нашою лiтературою, – писав вiн Грiнченковi, – що зовсiм не знаю, якi у нас дiри вже забито, а якi поки що свiтять. Не маючи змоги в лiсах лебединських на це питання одержати вiдповiдь, осмiлююся турбовати Вас прохати допомогти менi в цiй справi своєю порадою”. Грiнченко, який у цей час займався виданням “народопросвiтницьких” книжок на доручення київської “Просвiти”, не залишив без уваги листа молодого Єфремова.
Через пару рокiв Петру Єфремову вдається все ж вступити до Київського унiверситету. Того року помирає Борис Грiнченко, а його вдова Марiя Миколаївна дозволяє студенту Єфремову оселитися в їхнiй київськiй хатi (свою роль, напевне, тут вiдiграли i дружнi взаємини з Грiченками старшого Єфремова – Сергiя). Петро Олександрович користувався гостиннiстю Марiї Миколаївни протягом кiлькох рокiв свого навчання в унiверситетi. “Дуже дякую Вам за ласкаву Вашу згоду i на сей рiк прийняти мене в свою хату”, – пише П. Єфремов М. Грiнченко 23 серпня 1912 р. І наступного року – про те ж: “Буду дуже прохати Вас сповiстити мене, чи дозволите менi i на цей рiк оселитися у Вас i чи можна з вокзала прямувати просто до Вас”. Гостинна Марiя Миколаївна не вiдмовляла.