Життя і смерть професора Петра Єфремова

У цi роки Петро Єфремов займається студiями над “Словом про Ігорiв похiд”, його дописи з’являються в “Свiтлi”, “Радi” – першiй українськiй газетi, заснованiй Чикаленком i в якiй остаточно сформувався талановитий публiцист Сергiй Єфремов. На сторiнках “Ради” “виписувався на критика” i його молодший брат Петро. Хоча здоров’я i не балує його. 1915 року закiнчуються студiї в Київському унiверситетi i того року Петро Єфремов разом з евакуйованим вузом опиняється в Саратовi. “Знайшов собi пристойне досить помешкання, – пише вiн Марiї Грiнченко 9 жовтня 1915 р. – i живу помаленьку i спокiйно. Так, в Саратовi ще можна спокiйно жити”. В наступному листi – радiсть вiд того, що складено останнi iспити: “Шановна Марiя Миколаєвна! От я уже i “дiпломований пан”. Але що од цього “дiпломованого пана” лишилось, один смiх: кiстки та шкура. Не знаю, на що такий матерiял i придатний... Дуже багато взяли у мене iспити здоров’я, а його у мене трохи й було...” (лист вiд 19 листопада 1915 р.). Вiдiрваний вiд України, Петро Єфремов цiкавиться: “Що нового у Київi? Дiйшла до мене якась непевна чутка, що нiбито в Київi дозволено одкрити приватну українську гiмназiю, а також нiбито функцiонує там український “дитячий садок”... Чи вiрити цьому?”

Так, думками молодий педагог на Українi, i довго залишатися поза її межами не може. 1917 рiк застає його вже в Катеринославi. Тут жив третiй з братiв Єфремових – Федiр, викладач мiсцевих гiмназiй i директор першої української гiмназiї в Катеринославi, що вiдкрилася восени 1917 року.

У катеринославських i київських виданнях з’являються статтi, пiдписанi псевдонiмом В. Юноша, пiд яким виступає П.Єфремов. Ще один його псевдонiм – П.Є.Тромов. Цi пiдписи можна було зустрiти пiд статтями, друкованими в катеринославських “Народньому життi”, “Республiканцi”, “Споживачi”, київському “Книгарi” тощо. Як лiтературного критика його цiкавить iсторична белетристика Андрiана Кащенка, згодом вiн пiдготує шеститомник Кащенкових творiв. Серед його катеринославських знайомих – професор Дмитро Яворницький, поет Трохим Романченко, представники молодшої генерацiї лiтераторiв – Валер’ян Пiдмогильний, Валер’ян Полiщук, Олесь Досвiтнiй, Василь Чапля, Дмитро Лисиченко, Василь Сокiл...

Петро Єфремов читає лекцiї на вчительських й iнструкторських курсах, викладає у вiдкритiй внаслiдок нацiонально-визвольних змагань першiй українськiй гiмназiї, а також у соцiально-економiчному полiтехнiкумi. 1918 року в Катеринославi вiдкривається свiй унiверситет, який згодом перейменують в iнститут народної освiти. Петро Єфремов згодом стає його професором.

“В Катеринославi заснувався лiтературно-науковий гурток, який випускає щомiсячник “Сiч”, – повiдомляла 6 вересня 1919 року київська газета “Рада”. Інiцiатором видавання “Сiчi” став Петро Єфремов. Вийшло лише два числа цього “лiтературно-наукового й педагогiчного збiрника”. Але ми можемо бути вдячними йому вже за те, що на сторiнках “Сiчi” дебютував 18-рiчний Валер’ян Пiдмогильний. До спiвробiтництва П. Єфремов запросив Грицька Чупринку, невдовзi розстрiляного, Трохима Романченка, Дмитра Чернявського, Валер’яна Полiщука та iнших авторiв. Як критик Петро Єфремов виступає за европеїзацiю української лiтератури, обстоює високi iдеали добра, краси, гармонiї. Якщо згадати, що то були часи громадянської вiйни, що скрiзь лилася кров i брат йшов на брата, то стане очевидним гуманiстичне спрямування його писань. Професор також багато сил вiддає перекладацтву – прагнучи ознаймити рiдною мовою з творами Мережковського, Сенкевича, Домбровської.Багато часу забирає викладацтво. В Катеринославському ІНО професор Єфремов читає курси з української фiлологiї – письменства, рiдної мови, дiалектологiї. А оскiльки пiдручникiв у сутужному 1920 роцi з цих дисциплiн тодi не було, вiн охоче дiлиться з студентами лiтературою з власної книгозбiрнi.

1921 року в Катеринославi виходить лiтературно-мистецький збiрник “Вир революцiї”, виданий завдяки зусиллям В. Полiщука, В. Пiдмогильного i П. Єфремова. Тут вмiщено й кiлька критичних розвiдок вченого-лiтературознавця. Одна з них називалась “Поет чарiв ночi” i присвячувалася Пiдмогильному. Єфремов анiтрохи не сумнiвався, що молодий прозаїк стане окрасою рiдної лiтератури. Передбачення вченого блискуче справдилися.

У цi роки Єфремов дослiджує творчiсть Шевченка, Лесi Українки, Хвильового. Його також зацiкавлює письменницький доробок Дмитра Яворницького. У статтi “Молитва Боговi невiдомому” (“Споживач. 1920, №12) Петро Єфремов ставить художню творчiсть Яворницького в контекст лiтератури всiєї Надднiпрянщини. Степова Україна, зазначав критик, пiзнiше за iншi куточки нашої землi дала своїх представникiв рiдному письменству. Називаючи iм’я Яворницького поряд з письменниками Дм.Марковичем, А.Кащенком, М.Чернявським, С.Черкасенком, В.Винниченком, О.Олесем, В.Пiдмогильним, критик пише про своєрiднi настрої, якi принесли цi письменники в рiдну лiтературу: “Це прокинулась наша степова Україна й посвiдчила, що степ широкий, край веселий не пощастило занапастити, сплюндрувати й на вiки вiчнi сном неволi приспати. Це вона прокинулась, подала озаки життя не тiльки хижими Калитками й Пузирями, а й вартостями культурно-нацiональними, й на наших очах робить могутнi, дiйсно таки титанiчнi заслуги, простуючи своїми “степовими шляхами... чумацькими” до краси, цiєї сили вiчної, якої нiхто й нiщо не вичерпав...”.