Чи йшов брат на брата? (один спірний епізод литовсько-руської історії)
(Варто наголосити ще на одній цікавій обставині. Є підстави вважати, що саме тоді, приблизно в 1349-1350 рр., мав місце конфлікт між Семеном Івановичем та його братами Іваном і Андрієм; його відлуння простежується в угоді між ними трьома, укладеній в 1350 чи 1351 р. [1, №2, сі 1-13]. За припущенням Л.Черепніна, причиною незгоди могли бути різні зовнішньополітичні орієнтації, зокрема, невдоволення успадкованою від батька "проординською" політикою Семена [18, с.545-548]).
Отже, залишається лише констатувати, що на даний час розглянута загадка не хнаходить задовільного вирішення, хоча а prori видається найімовірнішим, - таємничий полон правителя ВКЛ все ж був пов`язаний з діями татар, а не Москви.
Проте викладені вище аргументи проти участі в даному епізоді Кястутіса не виглядатимуть остаточно переконливими, доки не буде знайдене пояснення його "незгоди" з братом, засвідченої під час переговорів 1494 р. самими ж литовськими послами. Для цього необхідно ширше звернутися до висвітлення даної події в першоджерелах, не задовольняючись наведеним Л.Колянковським уривком. Однак попередньо варто висловити дві зауваги.
Перш за все, намагання достойників ВКЛ пояснити укладену в минулому невигідну угоду тодішнім розбратом всередині власної держави справляють враження наївності і безпорадності, бо навіть відсутності дипломатичного хисту. Адже їх ніщо не змушувало "виносити сміття з хати" на очах головного ворога батьківщини.
До того ж добре відомо, що і вимоги, і аргументи литовської і московської сторін під час переговорів, як правило, помітно перегукуються між собою, так би мовити, йдуть парами. Наприклад, пересправи часто розпочинаються висуненням абсолютно фантастичних і завідомо неприйнятних для контрагента вимог. Так, литовські посольства наполягають на "поверненні" не тільки Сіверщини і Смоленська, а й Новгорода і Пскова [2, т.LIX, №6, с.74-75, №18, с.274; т.LXXI, №12, с.263,267, №16, с.369]; московський уряд натомість бажає "повернути" в якості "отчини" Київ, Полоцьк, Вітебськ, Волинь, Поділля і навіть Галичину [2, т.LIX, №37, с.579; т.LXXI, №3, с.43, №12, с.260, 266, №16, с.361-362]. Згодом на зміну цим побажанням приходять більш реалістичні.Отже, звернімося безпосередньо до джерела, яке висвітлює перебіг цікавлячих нас подій. Згадане посольство на чолі з воєводою тракайським і маршалком земським Петром Яновичем Монтигірдовичем розпочало переговори з вимоги від імені Александраса повернути Литовсько-Руській державі "што здавна которьш места прислухали к нашему государьству, к Великому Князству Литовскому, за великого князя Витовта и за великого князя Жыкгимонта и при отци нашом короли его милости" [2, т.ХХХV, №24, с. 13].
Відповідь на це московського уряду була наступною: "и коли государь ваш, князь велики Александр, напоминает предков наших и своих, и мьі хотим так, как бьіло при наших прадедех, при великом князе Семене Ивановиче, и при великом князе Йване Ивановиче, и при его прадеде, при великом князе Олгерде" [2, т.ХХХV, №24, с. 14]. Виходячи з цього, московські бояри Петру Монтиґірдовичу "говорили, чтобы кончял по великого князя Семєному докончянью и по великого князя Иванову.
И пан Петр отговаривал те докончаніа стариною да незгодою Олгердовою с Кестутьем" [2, т.ХХХV, №24, с. 115].
Як бачимо, все начебто підтверджує висновок, зроблений Л.Колянковським. Але ключ, що дає змогу розв`язати цю проблему, міститься зовсім поруч: на тій самій сторінці, трохи вище. Йдеться тут про наступне. Петро Монтиґірдович цікавиться, чому Москва не хоче відновити миру за угодами Василя І і Василя II. Відповідь заслуговує на увагу: "И бояре ему отговаривали: те докончяньа незгодою государей наших, деда его (Івана III. -В.В.) великого князя Василья и отца его великого князя Василья" [2, т.ХХХV, №24, с. 115].
Отже, заява литовських послів, на якій вибудував свою теорію Л.Колянковський, в дійсності зовсім не є гіркою скаргою на брак згоди всередині держави за минулих часів. Це відповідь на аналогічну заяву московських бояр, дослівний контрвипад. І саме завдяки цьому стає зрозумілим, про яку "незгоду" в дійсності йдеться.
Того самого року, що й праця Колянковського, вийшла рецензія К.Ходиницького на дослідження Ф.Конечного "Литва і Москва в 1449-1492 рр." [21]. Рецензент, зокрема, звернув увагу на погане знання автором російської мови (власне, мало б йтися про руську мову використаних джерел і російську - досліджень авторів ХІХ-ХХ ст. - В.В.), наслідком чого стала низка прикрих непорозумінь і похибок.
З цим самим явищем маємо справу і в епізоді, який розглядається. Відбулася фатальна гра двох співзвучних, але цілком відмінних за значенням слів: "незгода", яке збереглося і в сучасній українській мові, і "невзгода", відоме у російській (великоруській). Однак у зв`язку з цим постає ще одне питання. Якщо мало місце звичайне нерозуміння Л.Колянковським змісту джерела, можемо констатувати в даному випадку хіба що приклад недостатньої дослідницької кваліфікації, обтяжений до того ж неуважним прочитанням тексту, "вириванням" з нього потрібної цитати. Але виглядає малоймовірним, щоб історик звернув увагу на один фрагмент, який став головним підґрунтям обстоюваної ним теорії, і не зауважив іншого, що розташований всього лише трьома (!) рядками вище і не залишає від згаданої теорії каменя на камені. (Адже Л.Колянковському довелося б пояснювати, яка "незгода" могла мати місце між великим князем московським Василем І Дмитровичем і його сином * Василем II, який залишився сиротою по смерті батька, маючи лише 10 років!). Проте зазначу, що не вважаю своїм правом вичерпне тлумачення причин цього водночас цікавого і прикрого епізоду в литуаністичних студіях.