Чи йшов брат на брата? (один спірний епізод литовсько-руської історії)
Отже, розглянемо обидві джерельні звістки, наведені Л.Колянковським на доказ свого "революційного" твердження. Друга з них, де йдеться про "нятьство" (тобто полон) Альґірдаса, є дійсно дуже цікавою і унікальною. Ця важлива подія більше ніде не згадується і вже тому заслуговує на увагу. Але саме тому задовільно витлумачити її надзвичайно важко, якщо взагалі можливо, за наявної джерельної бази.
Відразу ж впадає у вічі, що пояснення даного епізоду діями Кястутіса виглядає цілком довільним. Адже в джерелі твердиться, що невигідна угода з Москвою була укладена Альґірдасом під тиском тієї не названої тут сили, "w mocy" у якої він на той час знаходився. Тоді довелося б визнати, що Кястутіс, полонивши брата, змусив його до поступок на користь східного сусіда і суперника ВКЛ.
Треба зазначити, що уявлення про нібито різні зовнішньополітичні програми вільнюського і тракайського центрів, уособлюваних Альґірдасом (а згодом Иоґайлою) і Кястутісом, зокрема, стосовно відносин з Москвою, вельми розповсюджені в литуаністиці. Цю думку, майже півстоліттям раніше виходу в світ праці Л.Колянковського, висловив Ст.Смолька [28, s.139-141]; до неї приєднався С.М.Кучиньський [24, s.205-206]. Особливо активно дану точку зору обстоювали радянські дослідники: В.Пашуто, В.Кучкін, Ф.Шабульдо, С.Думін та ін. [12, с.41; 9, с.20; 20, с.46,49-50,93,123-124,132-133,136; 8, с.107]. Більше того, на думку І.Грекова (який широко використав роботу Колянковського), ймовірне погодження Кястутіса з Дмитром Івановичем і Московським напередодні Куликовської битви, з метою захоплення верховної влади у ВКЛ. Після ж перевороту 1381 р. нібито постав їхній антиординський союз [6, с.65-66; 5, с.98-104,137,139-140,145-146,148-158,164-165,167-168,174]. Оскільки доказів на користь такого припущення не існує, Греков, як і Колянковський, посилався на згадки про укладення Кястутісом угоди з Москвою щодо кордонів.
Зрозуміло, однак, що існування подібного акту - явно недостатній аргумент на користь "промосковських" настроїв Кястутіса, тим більше - їх існування ще до 1380 р. Навряд чи може бути сумнів (це визнавав і сам Л.Колянковський [22, s.21]) у тому, що даний договір постав під час короткого великокнязювання Кястутіса (листопад 1381 - червень 1382 рр.) і, отже, нічого не дає для характеристики його взаємин з Альґірдасом і московськими великими князями у 1340-50-х рр. Саме ж укладення угоди легко пояснюється бажанням Кястутіса забезпечити свої східні кордони на час боротьби з Орденом. (Між іншим, не є доведеним фактом, що угода укладалася з Москвою. Ще А.Прохаска припустив, що це могла бути угода ВКЛ із Тверрю, оскільки в згаданих уривках йдеться про ржевські волості [27, s.502]).
Що ж до розходжень між Альґірдасом і Кястутісом в баченні оптимального варіанту східної політики, то вони ймовірні лише на перший погляд. Дійсно, можна було б припустити, що Кястутіс, повністю поглинений боротьбою проти Ордену та, меншою мірою, Польщі, міг вважати доцільним порозуміння з московським урядом задля концентрації литовсько-руських сил на західному напрямі. Проте подібні умоглядні теоретизування не витримують критики. Адже збільшення сил ВКЛ, необхідних для успішної боротьби проти хрестоносців та інших ворогів, могло бути досягнуте лише завдяки масштабній експансії на сході і приєднанню нових і нових руських земель. "Самоусунення" від цього спричинило б хіба що втрату отриманих позицій і неминуче посилення Великого князівства Московського.Крім того, існують незаперечні свідчення того, що активна східна політика Альґірдаса не лише не зустрічала спротиву з боку Кястутіса, а, навпаки, активно підтримувалася останнім. Досить згадати хоча б його безпосередню участь в походах на Москву 1368-1372 рр. (Тоді, до речі, дуже важке становище ВКЛ у боротьбі з Орденом було зручною нагодою для Кястутіса виступити із вимогою миру з Москвою; нічого подібного він, однак, не зробив). Відтак видається цілком обґрунтованим наступний висновок: теза про "москвофільство" Кястутіса є історіографічним міфом, народженим польською історичною думкою; що ж до російської історіографії радянської доби, то нею була здійснена рецепція цього міфу, відповідно до власних історіософських настанов.
(Взагалі треба зазначити, що дослідження історіографії політичної історії ВКЛ переконливо засвідчує наступну тенденцію: багато історичних фактів, встановлених польськими істориками, і обґрунтованих ними концепцій, були, яким би парадоксальним це не здавалося, успішно запозичені російською історіографією і "адаптовані" нею, хоча часто з діаметрально протилежними попереднім оцінками. Це стосується і ролі руського елементу у ВКЛ до 1385 р., і громадянської війни 1430-х рр., і "змови князів" 1481 р., і повстання М.Глинського, і багатьох інших питань. При цьому в ролі "користувача" виступала російська історіографія як дорадянської, так і радянської доби).
Таким чином, не існує вагомих підстав вважати, що згадане перебування Альґірдаса у полоні було справою рук його брата. Найімовірнішим припущенням, виходячи з контексту, виглядало б наступне: литовський великий князь опинився у московському полоні і був змушений прийняти нав`язані йому умови. Однак навряд чи така подія могла бути пропущена московськими літописцями. До того ж співвідношення сил між ВКЛ і Великим князівством Московським в 1340-50-х рр. робить це малоймовірним. Невигідні угоди, укладені тоді Альґірдасом, слід пояснювати перш за все, вважаю, не могутністю Москви, а наявністю за спиною останньої вирішального "чинника" в особі Орди.
В зв`язку із цим варто згадати добре відомий епізод із литовським посольством 1349 р. на чолі з Карійотасом (Коріатом) Ґедиміновичем до хана Джанібека. Досі важко визначити, проти Москви чи Польщі в першу чергу прагнув використати татарську допомогу литовсько-руський уряд; однак незаперечним є те, що невдача й полон посольства були спричинені активною протидією з боку московського великого князя Семена Івановича. Можна було б припустити, що саме ця подія відбилася в наказі посольству 1495 р., однак цьому суперечить те, що "niat", судячи з контексту, був все ж сам Альґірдас особисто.