Чи йшов брат на брата? (один спірний епізод литовсько-руської історії)
Одне з таких питань стосується взаємин між синами Ґедімінаса (Ґедиміна) - великим князем Альґірдасом (Ольґердом) і Кястутісом і (Кейстутом). Як відомо, ними в 1345 р. був здійснений переворот, внаслідок |якого був позбавлений великокнязівської влади їхній брат Явнутіс (Явнут). (Висловлене свого часу В.Антоновичем і підтримане багатьма дослідниками Припущення, згідно з яким Явнутіс не був великим князем, а лише володів вільнюським уділом, давно спростоване Ю.Вольфом [30, s.33] і може викликати зараз інтерес лише в якості історіографічного факту). Внаслідок перевороту у ВКЛ було встановлено специфічний режим правління, за якого Кястутіс займав особливе становище, яке відрізняло його від решти литовсько-руських удільних князів. Частина істориків визначала тодішню систему влади у ВКЛ як "діархію", за якої Кястутіс був фактичним співправителем брата [28, s.81-84,148; 11, с.8-9,10-11,61; 10, с.74-75; 13, с.348; 14, с.60]; дехто навіть вважав, що можна вести мову про існування в цей час двох великих князів — вільнюського і тракайського [28, s.82; 4, с.19,21; 23, s.10-14; 19, т.СХХХІV-СХХХV, с.24-25,29,54,60-61, т.СХІLV-СХLV, с.1,74-78,83,106,108; 22, s.7-8]. Інші заперечували це, вважаючи Кястутіса лише "виконавцем планів" Альґірдаса [16, с.24; 25, s.471].
Більша солідарність спостерігається в історіографії стосовно оцінки особистих відносин між Альґірдасом і Кястутісом. Вже давно стало "загальним місцем" наголошування на незмінній дружбі й солідарності цих двох синів Ґедімінаса. Усталенню цієї точки зору в польській історіографії значною мірою сприяла праця визначного дослідника історії ВКЛ К.Стадницького "Ольгерд і Кейстут" (1870) [29]. Цей же погляд закріпився в східнослов`янських (російській, українській і білоруській) литуаністичних традиціях, особливо після виходу в 1878 р. класичної праці В.Антоновича "Нарис історії Великого князівства Литовського до половини XV століття" [3]. (І.Філевич, а за ним М.Грушевський, М.Сидор вважали за можливе констатувати існування "тріумвірату" Альґірдаса, Кястутіса і Любартаса (Любарта) [17, с.113-115; 7, с.126; 15,с.67].
Однак з часом була здійснена спроба перегляду цих уявлень. Головна роль тут належить польському історику міжвоєнної доби Л.Колянковському. Його праці взагалі відрізняються нестандартним трактуванням багатьох "загальновідомих" проблем і епізодів литовсько-руської історії. Зокрема, Колянковський доклав багато зусиль для спростування закоріненого в литуаністиці стереотипу, згідно з яким Йоґайла (Яґайло) був вельми пересічним правителем і політичним діячем, особливо в порівнянні з "геніальним" Витаутасом (Вітовтом). Дійсно, традиційна оцінка якостей Йоґайли чи не в першу чергу ґрунтується на повідомленнях Яна Длуґоша, вельми неприхильного до засновника династії Яґеллонів та його нащадків. Якщо ж абстрагуватися від цієї характеристики, то слід визнати, що політика Йоґайли мала більш вагомі і тривкі результати, в порівнянні з його "блискучими" сучасниками Витаутасом і Дмитром Івановичем московським. В той же час Колянковський, як видається, йшов задалеко, доводячи, нібито вся політика Витаутаса, зокрема східна, була сіє Гасіо політикою Йоґайли, в руках якого двоюрідний брат був лише здібним знаряддям.
Торкнувся Л.Колянковський і проблеми взаємин між Альґірдасом і Кястутісом. В 1930 р. він висловив погляд, згідно з яким ідилічні відносини між братами не завжди були такими. Згадана вище "діархія" була, на думку польського історика, наслідком боротьби Альгірдаса і Кястутіса за верховну владу близько 1350 р.; під час її Альґірдас був навіть ув`язнений останнім [22, s.8].
Цей погляд, як зазначалося, протирічив давно усталеному в історіографії стереотипу. В якості доказів Колянковський послався на дві обставини:
а) під час переговорів литовських послів з московським урядом в 1494 р. останній домагався відновлення кордонів відповідно до угод часів великих князів Семена Івановича та Івана Івановича (1340-1359). Литовська сторона, відкидаючи цю вимогу, посилалася на те, що згадані договори постали "nezhodoju Olgerdowoju z Kestutiem";
б) велике литовське посольство (Олександр Гольшанський, Ян Заберезинський і Юрій Зінов`євич), виряджене у січні 1495 р. за дочкою Івана III Оленою, яка мала стати дружиною правителя ВКЛ Александраса (Олександра), отримало, поміж іншими, наступну інструкцію: "a budutli mowity o zapisy szto pered Witowtom byli zapisy, kotorymiz Welikij kniaz Olgrid postupił I zapisał zemli welikomu kniaziu moskowskomu, im otkazaty, ize tot kniaz był niat i był prinuzon na wse dozwolity kak to I doswiadczat kak sia im widieło u kotorych on był mocy". (Archiw. Glow. Warsz. Metr lit. 192. s.453) [22, s.8, рrz.1].На думку Л.Колянковського, наведені відомості засвідчують, що вже в середині XIV ст. настало "порозуміння" Кястутіса з московським урядом. На користь цього нібито промовляють і згадки про розмежування між литовськими і московськими володіннями, яке сталося за часів правління Кястутіса у ВКЛ [ 1, №53, с. 161, №83, с.329-330]. "Отже, слід, - зробив висновок дослідник, - раз і назавжди покінчити з вигаданою Вітовтом для хрестоносців, плеканою століттями і в науці, ідилією" [22, s.8, рrz.1].
Ця теза не зустріла помітного спротиву. Наприклад, в розлогій рецензії на цитовану працю Л.Колянковського Ф.Папе взагалі не згадав про неї, що, як видається, мало свідчити про мовчазну згоду [26]. Повністю прийняв точку зору Колянковського, наприклад, Ф.Шабульдо [20, с.49], не вдавшись, однак, до аналізу аргументів польського дослідника.