Інтеграційна політика російського уряду щодо козацтва слобідських полків в добу Єлизавети Петрівни

На початку 50-х рр. XVIII ст., імперська влада поновлює свій наступ на автономію слобідських полків та становище слобідського козацтва. Як відомо, на проведення державної інкорпорації та соціальної інтеграції населення автономій до складу метрополії значно впливає географічне розташування автономного утворення – його прикордонність. Протягом 30-х – 40-х рр. XVIII ст., внаслідок побудови Української лінії в 1731-1736 рр., повернення в 1734 р. запорожців під російську протекцію та визнання згідно з умовами Константинопольського миру 1740 р. російського суверенітету над запорізькими „Вольностями” слобідські полки втрачають значення степового форпосту. Значно захитана в попередню добу слобідська прикордонність за Єлизавети Петрівни зазнає чергового удару. В 1753-1754 рр. землі в межиріччі Бахмату, Сіверського Дінця й Лугані були передані вихідцям з Балкан й на них утворилась Слов’яносербія [16, с.53].

Дані дії царського уряду, трактовані нами як застосування Петербургом „механізму вибіркової колонізації та переміщення населення” з метою експансії на південь та наступу на прикордонні автономії „Великого кордону”, не могли не позначитись і на долі слобідського козацтва. Адже з утворенням Слов’яносербії відбулось розширення кола козацьких обов’язків. Відтепер окрім утримання чотирьох полків російської залоги, служби на Українській лінії і спостереження за незахищеними нею ділянками кордону з боку степу слобідські козаки мусили також охороняти й кордони Слов’яносербії [17, с.187; 18, №44, с.183]. В цьому контексті маємо зазначити: відгукнувшись на початку 50-х рр. XVIII ст. на пропозицію сербських офіцерів цесарської служби щодо розміщення на південних кордонах Російської імперії сербських військових поселень [19, с.136; 20, с.35], царський уряд сподівався вирішити у такий самий спосіб декілька важливих для нього завдань. По-перше, отримати надійний військовий захист глибинних районів імперії як проти татар, так і проти запорожців. По-друге, збільшити населення краю і в такий спосіб стимулювати колонізацію малоосвоєних територій. По-третє, узяти під більш жорсткий контроль горизонтальну мобільність тяглого населення Гетьманщини і слобідських полків і покласти край його несанкціонованій міграції на територію „Вольностей” Війська Запорізького низового. По-четверте, здобути черговий важіль впливу на українські автономії. Щоправда, досить швидко стало зрозуміло: з трьома першими завданнями, які російська адміністрація прагнула вирішити за допомогою сербських поселень, Нова Сербія та Слов’яносербія впоратись не здатні.Найголовнішими чинниками, що створювали перешкоду урядовим планам, були малочисельність сербських колоністів, оскільки командири-осадчі Хорват, Пишчевич і Прерадович не впорались з узятими на себе колонізаційними зобов’язаннями, та низька військова і господарська якості новоприбулих з Балкан. Більшість переселенців, за визначенням навіть сучасників організатора колонії О.Пишчевича, були не досвідчені і загартовані вояки, а різноманітна наволоч: лісові горлорізи, попи розстриги, волоцюги, себто, маргінальний елемент, який не міг знайти заробіток на Батьківщині і не бажав працювати на новому місці [20, с.35]. За цих обставин царський уряд мусив погодитись на доукомплектування сербських полків українською людністю, яка мусила фактично перебирати на себе обов’язки з господарювання в краї. Поряд з цим імперська влада мала вдатись до парадоксальних заходів: узяти на себе охорону військових поселень вихідців з Балкан. Аналізуючи ці заходи, Н.Полонська-Василенко відзначала, що протягом всього часу існування Новосербського корпусу на захист тамтешніх полків іманентно надсилались російські армійські регулярні частини та козаки, і були роки, коли чисельність військових контингентів перевищувала кількість іноземців, яких вони захищали [17, с.35-36].

Серед козаків, які залучались до охорони Слов’яносербії, як зазначалось вище, були й представники слобідсько-українського козацького війська. З цією метою від кожного полку до Новосербського корпусу відправлялось по 150 козаків у повному похідному споряджені. Строк такої командировки тривав два місяці. Після завершення зазначеного терміну, із слобідських полків, мала надсилатись заміна. Зазначимо, що до відряджень залучались не лише компанійці, але і підпомічники [17, с. 187].

До нових обов’язків слобідське козацтво поставилось негативно. Причиною цього були утиски, які чинила козакам сербська шляхта, що ставилась до них, наче до власних кріпаків. Одразу ж по прибутті слобожан на місця призначення сербська старшина розбивала козацькі загони на дрібні команди, обеззброювала їх і примушувала виконувати на себе різноманітні партикулярні роботи. Спроби непокори придушувались, а подані до центрального уряду козацькі скарги на дії сербської шляхти лишались без відповіді [7, с.192-193].

Не кращим було становище справ і в самих слобідських полках, де козаки зазнавали утисків з боку власної старшини. Як і на Гетьманщині, на Слобідській Україні старшина захоплювала козацькі землі та переводила їх власників на становище підданих. Але крім цього, за спостереженнями Є.Альбовського, змушена поступитись реальною владою у полках російській адміністрації, старшина починає опікуватись виключно власним збагаченням і привласнює гроші, що виборні мали отримувати за службу [7, с.195].

Відповідним наслідком такої політики було посилення зубожіння козацького стану Слобожанщини та занепад козацької мілітарної організації. Серед слобожан, як і серед козаків Гетьманщини, частішають випадки дезертирства, ухиляння заможних козаків від служби та відправки замість себе найманців, що можна було спостерігати, зокрема, під час Прусського походу1756-1757 рр. [21, №12293, с.1004]. Згадана виправа була для слобідських полків останнім епізодом військової історії, в якому слобожани брали участь як представники козацького стану. Залучений до походу разом з іншими іррегулярними військами 5000-ний загін слобідських козаків під командуванням бригадира Капніста брав безпосередню участь у битві під Гросс-Єгерсдорфом [22, с.50, 80, 188]. Зазнавши під час виправи великих втрат, зумовлених значною мірою прорахунками російського командування при застосуванні іррегулярних формувань та відсутністю належного харчового та фуражного забезпечення, козаки були відправлені додому і більше вже до походів не залучались [23, с.13-16]. Хоча їх участь у Семилітній війні обмежилась одним роком, проте вона залишила помітний відбиток у процесі зубожіння козаків. З походу вони повертались вкрай розореними, втративши через нестачу фуражу усіх своїх коней [3, с.102].