Інтеграційна політика російського уряду щодо козацтва слобідських полків в добу Єлизавети Петрівни

Легковажна „Єлизавет” була гідною донькою Петра Великого, тож у своїй політиці щодо автономій козацької України, вдаючись до певного загальмовування інкорпораційних процесів в 40-х рр. XVIII ст., вона просто готувала ґрунт для нового інкорпораційного наступу, який її уряд розпочав у 50-х рр. XVIII ст. Наведемо кілька прикладів. Єлизаветинський уряд йшов на відновлення інституту гетьманства, але одночасно відмовлявся затвердити кодифікацію українських законів – „Права, за якими судиться малоросійський народ” – та вдавався до скасування у 1754 р. митного кордону між Гетьманщиною і великоросійськими губерніями. Вдало відзначаючи в такий спосіб, на думку С.М.Соловйова, 100-річчя з часу приєднання „Малоросії” до „Московії” [5, c.200]. Імператриця відкидала надто рішучі проекти київського генерал-губернатора Леонтьєва щодо реорганізації Війська Запорізького низового за зразком донської козаччини у 40-х рр. XVIII ст. з тим, аби року 1753 власним розпорядженням спробувати скасувати процедуру виборності січової старшини та санкціонувати урядову колонізацію Запорізьких „Вольностей”.

Подібним чином Єлизавета діяла й у слобідських полках. На початку свого царювання, йдучи назустріч проханням слобідської старшини, Єлизавета Петрівна вдалась до часткового перегляду реформ своєї попередниці. Згідно з царською грамотою слобідським полкам від 28 листопада 1743 р., частина запроваджень князя О.Шаховського підлягали скасуванню. Зокрема, Канцелярія комісії слобідських полків припиняла свою діяльність, а полки знов переходили до ведення Військової колегії [2, с.402-403; 6, с.92-93]. Одночасно проголошувалось підтвердження козацьких привілеїв „черкаської обикності” і відновлювалась стара система комплектування козацьких полків. Значно зменшувалась (до чотирьох полків) кількість розташованих на Слобідській Україні царських військ, від козаків більше не вимагалась поштова повинність, нарешті підлягало скасуванню найогидніше для козацького серця запровадження доби імператриці Анни Іоанівни – драгунський полк [6, с.92; 7, с.169; 8, с.281]. Колишні драгуни, могли знов стати козаками та відбувати більш звичну для них козацьку службу.

Здійснюючи ці „блага” уряд Єлизавети Петрівни, однак не збирався повністю зводити нанівець усі інтеграційні кроки своїх попередників. Так, вдаючись до певних соціально-економічних поступок козацтву, Петербург залишав беззмінним розповсюдження на слобідських козаків дії імперського законодавства, підтвердивши існування полкових канцелярій [7, с.169]. В питанні ж щодо збільшення кількості виборних, єлизаветинські сановники не лише вдались до втілення в життя не реалізованих планів Анни Іоанівни, збільшивши 1743 р. кількість компанійців до 5000 чоловік, а й перевершили їх - 1746 р. кількість виборних була збільшена до 7500 козаків [9, №9606, с.43; 10, с.68].

Послідовним продовжувачем інтеграційної політики імператриця виступала і в питанні, посиленого використання слобідського козацького війська. Вже у 40-х рр. XVIII ст. бачимо слобідський загін в 500 козаків вирушаючим в поход до Ліфляндії – у 1746 р., а в 1748 р слобідські формування були задіяні у війні за австрійську спадщину [7, с.178-179; 11, с.16; 12, с.86].

Однак, мабуть, найбільше про дотримання інтеграційного курсу, засвідчує ставлення імперської влади до зумовленого „черкаською обикністю” козацького права переходів. Вже за часів царювання Федора Олексійовича, у 1682 р., царська влада намагається зліквідувати даний привілей, поставивши під контроль горизонтальну мобільність слобідського населення [12, с.163-164]. Вирішити це питання на свою користь прагнув також уряд Петра І, який низкою указів в 1705 р. намагався покласти край козацьким переходам, зокрема в Охтирському полку [9, №9592, с.43;13, с.83-84]. Не було залишено поза увагою дане питання і за часів Анни Іоанівни. В 30-х рр. XVIII ст. царська адміністрація під приводом перешкоджання втечам української людності за кордон, на територію Речі Посполитої, знов намагалась впровадити заборону на переходи в слобідських полках [9, №9592, с.31].Після свого сходження на російський трон указом від 18 серпня 1742 р. Єлизавета Петрівна знов дозволила, щоправда представникам лише козацького стану, переходи в межах підвладних її скіпетру земель [14, №8600, с.639]. Проте, оскільки право переходів використовувалось козаками, так само як і зміна стану [16, с.110-111], аби уникнути обтяжливих повинностей, які накладалися на них імперією Романових, єлизаветинський уряд, наслідуючи попередників, вдався до чергових спроб скасування цього козацького привілею. Низкою указів 1748-1749 рр. імператриця вкотре намагалась встановити заборону на горизонтальну мобільність. Характерно, що нова заборона позбавляла козаків не лише права переходу до Гетьманщини чи Великоросії, а й з полку в полк [9, №9592, с.32-33, №9606, с.43]. Водночас було підтверджено й дію царського указу 1738 р., згідно з яким підлягали поверненню, коштом державців, ті слобожани, які, залишивши свої полки жили в інших місцевостях на становищі власницьких підданих.

Дані заходи є важливими для розуміння механізму нівелювання російським абсолютизмом станових привілеїв козацтва та розповсюдження на нього дії імперських указів. В той же час, зрозуміло, що запроваджені юридично обмеження на практиці не діяли. Так, складена в кінці 50-х рр. XVIII ст. „Справа про з’їзд полковників і старшини для обговорення становища козаків”, містить у собі нарікання – сенатська постанова 1749 р. про повернення державцями слобідських утікачів на місця їх попереднього мешкання не виконується. Більше того, за межами Слобідської України державці продовжували приймати і переховувати слобідських утікачів, через що уникаючи служби козаки ”усі можуть розійтись як до тих низових поселень так і до новозаселених на річці Дон слобід” [15, ф.1725, спр.440, арк.46].