Народний календар як джерело національно-історичної пам`яті українського народу

Не тільки факт створення українського народного календаря, його зміст, а й багата історія його вивчення, трагічні сторінки переслідування, заборон дають можливість судити про міцність, живучість історичної пам`яті українського народу. Прийнято позитивно оцінювати введення християнства у Київській Русі, його роль у розвитку цивілізації, культури, письменництва, освіти. Але християнство не завжди виявляло доброзичливість до тих земель, де воно приживалось і визрівало. Коли Україна остаточно втратила автономію після Національної революції 1648-1676 рр., разом з нею було відібрано і релігійний центр – 1686 р. його перенесли до Москви. Московська патріархія перетворилась у слухняне знаряддя шовіністичної політики царизму. До церковних календарів одразу ж були причислені тамтешні історичні особи та події. Українській тематиці місця майже не залишилось. Більше того, окремим історичним діячам, які за умов державності України змогли б отримати “лик великомучеників”, довелося зазнати церковних анафем. Насамперед це стосується І.Мазепи, П.Полуботка, П.Калнишевського та ін.

Серед небагатьох персонажів української історії в народному (церковному) календарі визначне місце відводиться, в першу чергу, діячам церкви. 3 січня – це день Петра – митрополита Київського, який був відомим церковним і політичним діячем XIII-XIV ст., походив із містечка Ратного на Волині. В 1308 р. був висвячений на митрополита Київського і всієї Русі. Відомо, що він сприяв примиренню брянських князів, заохотив Івана Калиту на будівництво у Москві Успенського Собору. Мав неабиякий художній хист: написав багато ікон, деякі з них збереглися і до сьогодні. Помер у 1326 р. 2 лютого відзначається день пам`яті Євфимія Печерського, який жив у XIII або XIV ст. у Києво-Печерському монастирі, прийняв схиму – найвищий ступінь чернецтва, який приписує виконання особливо суворих правил. Мав дар зціляти людей. 11 лютого – це день Лаврентія Печерського, який за молодих років був ченцем Києво-Печерського монастиря, потім перейшов до обителі святого Димитрія, де в нього відкрився дав лікувати різні хвороби і “виганяти бісів”. У 1182 р. Лаврентій був висвячений на єпископа Туровського. Помер у 1194 р. Значна подія української церкви пов`язана з іменем Феодосія Чернігівського, якому відведено в календарі день 18 лютого. З його ім`ям пов`язане надання нашій церкві незалежності від Константинопольської. Саме він очолив групу церковних діячів, які вели переговори про надання Київській митрополії статусу патріархії. Народився він на початку XVII ст. в дворянській родині, освіту здобув у Києво-Братській школі, потім прийняв чернечий постриг у Печерському монастирі та ім`я Феодосій (на честь першозасновника чернечого життя в Україні). Згодом його було обрано архієпископом Чернігівським. Він плідно працював на захист православ`я, велику турботу проявляв щодо Чернігівської друкарні при Іллінському монастирі, приятелював з гетьманом Іваном Мазепою. Помер у 1696 р.Своєрідним у календарі є день 27 лютого – дванадцяти греків-будівельників Успенського собору в Києві. Бо кілька відомих історичних осіб і легендарних перекручень пов`язані з ним. Цей головний храм Києво-Печерського монастиря було споруджено в 70-ті роки ХІ ст. За легендою, Пресвята Богородиця явилась в Константинополі дванадцяти будівельникам церков, дала їм золото і звеліла збудувати церкву на честь її Успіння – закінчення земного життя. Коли греки прибули до Києва, князь Святослав Ярославович подарував монастирю поле, на якому мали спорудити собор. На очах численного натовпу, говорить інша легенда, з неба зійшов вогонь і спалив всю рослинність на відведеній ділянці. Серед присутніх був 10-річний княжич Володимир (у майбутньому Володимир Мономах.), що хворів і тут же зцілився. Тоді будівельники-греки й розпочали зведення собору. Головну роль у його спорудженні відіграли місцеві майстри. З давніх часів собор став усипальницею видатних діячів. У ньому, зокрема, були поховані київський воєвода Ян Вишата, князі Скиргайли, Олельковичі, просвітителі і письменники Єлисей Плетецький, Петро Могила, полководець Румянцев-Задунайський.

Давно в українців є прислів`я “На Бориса і Гліба берися до хліба”, бо в цей день (15 травня) проходять важливі сіль¬сь¬ко¬го¬спо¬дарські роботи. А встановлено цей день з нагоди перенесення мощей цих перших українських святих у 1072 р. і 1115 р. Князі Борис і Гліб, сини Володимира Святославовича, були підступно вбиті у 1015 р. за наказом старшого брата Святополка. Князі були поховані у Вишгороді в церкві святого Василія, а в 1072 р. їхні мощі були перенесені до нової церкви, названої їхніми іменами. У столітню річницю загибелі Бориса і Гліба (1115 р.), коли київським князем став Володимир Мономах, відбулось ще одне урочисте перенесення мощей у кам`яний храм, збудований Олегом Святославовичем, онуком Ярослава. 8 серпня відзначають Мойсея Угрина, який служив у Бориса. Коли його вбили разом із братом Глібом, Мойсей зумів врятуватися. Але в 1018 р., коли польський король Болеслав Хоробрий захопив Київ, потрапив у полон. Згодом повернувся до Києва, де став ченцем створюваного Печерського монастиря. Помер близько 1043 р. [8]

Важливо відзначити, що Борис і Гліб, як і Мойсей Угрин, були оголошені цервою святими тому, що на її думку, були “страстотерпцями”, оскільки їх вбивство мало політичний характер. Убити людину із-за претензій на владу в українців завжди вважалось найбільшим гріхом, а страждання від неправедних дій оголошувалось святістю.

Народний календар українців є джерелом народної моралі, що теж є складовою частиною національно-історичної пам`яті. Бо саме через календарні обрядові дійства передавались загальнолюдські цінності – розуміння добра і зла, совісті, честі, справедливості. Так, наприклад, 7 квітня традиційно є найбільшим весняним святом – Благовіщенням. Саме з Благовіщенням пов`язаний в українців своєрідний обряд, який у народі називали “Вдовиним плугом”. Ця високогуманна форма засвідчує про добродійство народної моралі і шляхетність суспільних взаємин серед простого народу. Саме в цей день сільські громади, зібравшись на свої віча, вирішували, хто і коли оброблятиме ниви вдовам і сиротам. Адже здавна в Україні існував звичай: першу весняну оранку починали в тих родинах, де не було господаря. Виконували цю нагальну і важливу роботу за допомогою толоки, тобто колективно і без оплати. Вважалося аморальним, якщо хтось з односельців, знехтувавши звичаєм, раніше од вдів починав орати в себе вдома.Історична пам`ять українського народу, що мудро було сконцентрована в народному календарі, визначала життєві пріоритети українців. Наш народ завжди шанував людей трудолюбивих, цінив працю і її результати, прагнув до заможного життя. “Куркуль” стало лайливим словом тільки в комуністичні часи, бо тільки в бідності режим міг зробити всіх рівними. Закономірно, що утвердження комуністичної влади і “нового” способу життя неминуче мали зіткнутися з духовно-ціннісними орієнтаціями українців, які фіксувалися в обрядових дійствах народного календаря. Українські селяни все своє життя відміряли і організовували за народно-трудовим календарем: вони чітко знали, коли починати польові роботи, а коли завершувати, коли святкувати, а коли й працювати з ранку до ночі. Влада і її адміністративний та пропагандистський апарат почали нав`язувати новий календар, “червоні дати”. Суботники присвячувались до “червоної паски”, різдво теж було оголошено “червоним”. Виношувались навіть плани оголосити 7 січня “святом повалення всіх святих”. Серед українського селянства, що звикло жити і працювати за традиціями своїх предків, нові радянські свята приживались дуже важко і боляче. Були люди, які продовжували в ці дні займатися своїми звичними справами. Багато документів, наприклад 1920-30-х рр., зафіксували конфлікти влади і селян з приводу роботи 1 Травня, коли комуністи зобов`язували людей святкувати і “демонструвати” та забороняли працювати. Голови комнезамів спеціально попереджували людей не виїжджати на роботу. [9, С. 226-228] А на день поминання померлих (Радуниця) – другий вівторок після Великодня – картина повторювалась з точністю до навпаки: всіх виганяли на роботу, не допускаючи на цвинтарі, до могил рідних. В більшості регіонів України це свято люди перенесли на 2 дні вперед – на неділю, вихідний день.