Народний календар як джерело національно-історичної пам`яті українського народу
Все більш актуальними стають дослідження усної історії та, відповідно, усних джерел реконструкції минулого. Більшість дослідників схиляються до того, що цей термін – “усна історія” – є неточним і двозначним. Більш точним є вирази “усні джерела,” або “історія в усних джерелах”. Але назва “усна історія” при всій її обмеженості та неточності все ж залишається загальноприйнятною, бо символізує творення історії під лозунгом “новий погляд на життя низів суспільства”. [1] Усна історія є новим, сучасним напрямком у методології історичних досліджень, який віддає перевагу із усіх методик дослідження саме усному анкетуванню, так званим польовим дослідження, народній традицій в поясненні історичного минулого. Усна історія українського народу змушена була в умовах бездержавності та за тоталітарного режиму функціонувати як альтернатива офіційній партійній науці і пропаганді й побутувала у формі фольклору, народної традиції, слухів, анекдотів, самвидаву та ін. Спрацьовував закон: усна історія – це історія народів без історії, тобто бездержавних народів.
Одним із нетрадиційних історичних джерел є, на нашу думку, український народний (церковний) календар. Відомо, що ще в 80-90-і рр. ХХ ст. старші люди, не користуючись будь-яким друкованим календарем, пам`ятали майже всі народні та релігійні свята, дні вшанування святих (а це всі 365 або 366 днів повного року). Сучасне покоління, на жаль, цю здатність втрачає. А на прикладі попередніх поколінь українського народу можна стверджувати про нерозривний, природний зв`язок народного календаря із національно-історичною пам`яттю нашого народу. “Практично все господарське життя чітко регламентувалось календарно-святковою структурою”, стверджує В.Скуратівський. [2, С.7]
Дослідження народного календаря як історичного джерела потребують взаємодії всіх галузей історичної науки. На думку О.Медушевської, “міждисциплінарні контакти” встановлюються необхідно “при вивченні тих видів джерел, які за своїм походженням і змістом потребують більш спеціалізованого використання суміжних наук. Так, джерелознавство літературних пам`ятників тісно зв`язане з літературознавством, джерелознавство законодавства – з правовими науками...” [3, C. 145] Продовжуючи цей логічний ряд, очевидним буде залучити для дослідження народного календаря методичного інструментарію народознавства, етнографії, антропології, національної психології та ін. Про актуальність цієї проблеми говорили й учасники конференції “Історичне джерелознавство в інформаційному суспільстві” (Дніпропетровськ – Новомосковськ, 18-20 жовтня 2000 р.). В.Сидорцов наголошував, що “створення й інтерпретація “усних” джерел стає одним із важливих завдань сучасного дослідження. Вони вимагають і відповідної обробки, тобто використання мікроаналізу, що включає відповідну джерелам комбінацію методів і прийомів, в т.ч. і обов`язково інноваційних. Використання різноманітних методів, як традиційних, так і нетрадиційних, здатне дати несподівані результати”. [4, C.12] Я.Дашкевич теж відзначав: “Для того, щоб боротися з кризовими явищами в історіографії, які виводять історію – як дисципліну – поза межі наукових знань, необхідно:1. підвищити рівень майстерності істориків шляхом поглиблення вивчення допоміжних історико-філологічних дисциплін..., відмовитись від антиджерельних тенденцій, гіперкритики джерел во ім`я апріорних концепцій /.../ 3. Шлях виходу з кризи історичної науки веде через реабілітацію повноцінного співвідношення джерельних і неджерельних знань” [5, С. 13-14].
Очевидно, що констатація кризи (методологічної, джерельної, історіографічної) в історичній науці була зумовлена не тільки об`єктивним процесом зміни її статусу в українській державі після 1991 р., а й невмінням опрацьовувати новий масив джерел та інтерпретувати історичні джерела на засадах “міждисциплінарного контакту”.
Проблема дослідження народного календаря є актуальною з огляду на необхідність активізації національно-історичної пам`яті українського народу. Народ існує завдяки наступності поколінь. Самоідентифікація покоління відбувається через вироблення концептуально сформованого ставлення до історичного минулого. Кожне покоління нації історично себе самоусвідомлює. Таким чином, духовним надбанням етносу, складовою частиною його національної самосвідомості виступає національно-історична пам`ять. Вона включає в себе як знання про події, традиції, ідеї, теорії – все те, за допомогою чого народ (етнічна спільність) усвідомлює своє минуле, так і його ставлення до цього історичного багатства. В сукупності ці знання і оціночні ставлення стають мотивацією поведінки етносу в суспільному житті [6, С. 54-55].Історична пам`ять народу – це найважливіший компонент його духовної сфери, який дозволяє підтримувати безперервність етнічної еволюції, спадкоємність народного досвіду, передавати накопичене багатство національних цінностей наступним поколінням. Національно-історична пам`ять народу особливо актуалізується в переломні, кризові епохи, коли буття етносу зазнає серйозних та суворих випробувань. Підвищену нині увагу українського народу до минулого, до своїх коренів можна розглядати як запізнілу реакцію на довге ігнорування його національної своєрідності в умовах тоталітаризму.
Народний календар українців виступає як унікальне історичне джерело, осередок його національно-історичної пам`яті завдяки комплексності самого “місяцеліка”, довготривалої історії його творення та універсальності у використанні, а також надзвичайно широкого ареалу застосування. Календар дає можливість зрозуміти і ту історичну соціальну реальність, коли він виник і тоді, коли він побутував. “Будь-яке джерело, чи йде мова, наприклад, про писемні, речові, усні джерела інформації, писала О.Медушевська, не може бути інтерпретоване поза тією загальнокультурною ситуацією, в якій воно виникло і функціонувало” [3, С. 128].