Народний календар як джерело національно-історичної пам`яті українського народу

Народний календар розуміється нами як народна хронологічна система визначення часу тієї чи іншої події в добі, господарському сезоні, порі року відповідно до явищ природи і важливих суспільно-сімейних подій, переважно традиційних свят. Інколи етнографи вживають термін “Народний календар” як синонім до опису свят та обрядів у їх календарній послідовності. Становлення українського народного календаря відбувалось протягом тривалого часу. Вирощуючи культурні злаки, випасаючи худобу, український селянин фіксував всі атмосферні зміни з огляду позитивних чи негативних впливів на результати його праці. Оскільки головним заняттям прадавніх українців було хліборобство, наш народний календар з повним правом можна назвати хліборобським, або аграрним календарем. “Стрижень життя – городньо-польові роботи, де землеробські покоління накопичили дивовижні знання про властивості природи – знання, на жаль, толком ніколи не записані. – писав С.Білокінь. – Ці роботи мали свою календарну періодичність, коли життя людини вслуховувалося в життя рослин” [7, С. 579].

Споконвічна хліборобська праця витворила свій світ уявлень, своє самобутнє розуміння явищ навколишньої дійсності. Усю суму енциклопедичної народної мудрості було зведено до певної системи, що постала у вигляді народного аграрного календаря, який формувався поступово, в міру емпіричного осягнення народом навколишнього середовища. Народний календар до певної міри відтворив світоглядні уявлення українських хліборобів дохристиянської доби, коли регламентація життя зумовлювалась тодішнім язичеським віруванням і пристосувалась до певних календарних подій. Поряд з народним побутував так званий світський (астрономічний) календар, основною одиницею якого був рік, поділений на 12 місяців. Із запровадженням християнства виник ще й церковний календар. Проте для українського селянина основним залишався народний (аграрний), який згодом з`єднався з церковним календарем.

Введення християнства і протиборство нової церкви з язичеськими віруваннями українців знайшли відображення в народному календарі. Дохристиянські звичаї, народна пам`ять українців виявились занадто твердими і життєздатними. Християнство змушене було піти на певні поступи. Так, купальські свята пов`язали з пророком Іоанном Хрестителем, колядки і щедрівки – з Різдвом Христовим, веснянки і гаївки – з Воскресінням Христа і великодніми дійствами. “Одне слово, за оцінкою В.Скуратівського, створилося синкретичне поєднання двох релігій – так званий дуалізм” [2, С. 8].

З прийняттям християнства з`явився і новий поділ на місяці, дні та числа. Але давні назви місяців залишились незмінними навіть із хрещенням Київської Русі. Це підтверджують найдавніші джерела – “Церковний соборник” з додатками Київського Остромирового євангелія 1056 року і Галицького євангелія (1144 р.), а також численні острозькі видання кінця XVI століття, в яких найповніше використано традиційну українську народну термінологію. Таким чином, на думку В.Скуратівського, задовго до впровадження християнства і тим паче офіційної літературної структури місяценазв, якою ми користуємося нині, наші пращури вже мали чітку дванадцятимісячну форму річного календаря. [2, С. 9] Давні джерела, насамперед актові книги, фіксують позови та угоди не за числами, а за празниками: на Семена, на Дмитра, на Юрія і т.д. Отже, цей факт дозволяє зробити припущення, що кожен день мав свого “покровителя”, тобто святого, яким і регулювалися числа. Хоч християнство частково і знівелювало давній календар, але в народі користувалися традиційними формами, літні люди й дотепер визначають свята не числами, а днями чи тижнями: “Після Спаса”, “На п`ятий день Пилипівки”, “Перший тиждень Великого Посту” та ін.У 1899 році біля с. Ромашки (Київська губернія) було знайдено ритуальний глек, який зберігається зараз в Київському історичному музеї. Ще свого часу Б. Рибаков довів, що виконаний глек із сюжетним розписом, який датується IV століттям, є стародавнім слов`янським (українським) календарем. Ромашківський глек – календар започатковував відлік року з 2 травня: саме під цю пору активно оживає природа. З її пробудженням, як відомо, праукраїнці пов`язували новолітування. Але з прийняттям християнства цю традицію було порушено – початок нового року було перенесено на осінь (1 вересня), а згодом і на середину зими (1 січня).

Історія народного календаря – це спроба увібрати весь аспект матеріальної і духовної культури українців. Цей цінний документ об`єднав тисячолітній досвід і народну пам`ять українства. Протягом віків він удосконалювався, доповнювався новими формами і філософськими структурами, перетворившись у цінне історичне джерело. Ось чому, як тільки з`явились більш-менш сприятливі умови, найважливішим для українських істориків було осмислення народного календаря як “історичної посвідки” (В.Скуратівський) нашого народу. До цієї теми звертався Я.Головацький (“Поділ часу в русинів”), М.Максимович (“Дні і місяці українського селянина”), П.Чубинський, який не встиг через заслання завершити свою роботу. Найактивніше почали підготовку до укладання народного календаря співробітники Всеукраїнської Академії наук, особливо члени Етнографічної комісії (А.Лобода, В.Петров). Коли в радянській Україні термін “народознавство” був під забороною, такі дослідження проводились у діаспорі. В 1955-1959 рр. у Вінніпезі, а в 1962-1963 рр. у Торонто С.Килимник видав народознавчу працю “Український рік у народних звичаях в історичному освітленні”. У 1972 р. було підготовлено історико-етнографічну монографію “Українці”, в якій побіжно використовувалися й фрагменти народної календарності. Авторським колективом керував член-кореспондент АН К.Гуслистий. Але тираж її був знищений, не дійшовши до читачів.