Катеринославська складова спадщини Н.Д.Полонської-Василенко
– фонд Катеринославського намісництва (зберігся лише опис фонду / Там само. – Спр.451(І-XVІІ).
Із заяви Н.Д.Полонської-Василенко до завідуючого окрархівом Дніпропетровська дізнаємось, що більшість матеріалів вчена використовувала не переписуючи їх, а роблячи маленькі замітки. Але деякі джерела вона переписала цілком, вказуючи на можливу їх подальшупублікацію (з фонду Новосербського корпусу: Донесення полковника Спичинського (в’язка 36, №772), різні відомості (в.47, №965; в.57, №1343); з фонду Новоросійської губернської канцелярії: Рапорт ген. Ісакова (в.73, №1622), Пропозиції Потьомкіна (в.99, №2615), Цидула секунд-майора Аврамова (в.137), Відомість про стан Лизаветградської провінції і т.д.).Із листування вченої з чоловіком академіком М.П.Василенком встановлюємо ряд подробиць щодо другого перебування Н.Д.Полонської-Василенко в місті. По-перше, відбулась важлива зустріч з Д.І.Яворницьким, але вона не принесла очікуваних результатів. Дмитро Іванович надав Н.Д.Полонської-Василенко декілька книг, натомість від наукової бесіди ухилився. Вчена відчувала, що він не задоволений її приїздом, те ж саме в архіві переповів аспірант Д.І.Яворницького І.С.Степанів [17]. Постає питання, чому тоді так і не вдалося порозумітися двом історикам? Відомо, що Н.Д.Полонська-Василенко, звернувшись до теми Запорожжя за часів Нової Січі, вже у 1926 році планувала попрацювати в архівах Катеринослава, і зверталась по допомогу до Д.І.Яворницького. Зберігся його лист-відповідь вченій від 14 квітня 1926 р., в якому Д.І.Яворницький повідомляв як дістатися до музею ім. Поля, обіцяв допомогти з житлом, але попереджував про поганий стан місцевих архівів та про хворобу, через яку, може, й не побачиться з Н.Д.Полонською-Василенко. Насамкінець, неоднозначно додав, щоб “ясна пані приїздила та й все, бо тепер же жінок пускають і в саму Січ” [18]. Не відомо, чим була викликана така тонка іронія з боку Д.І.Яворницького. Можливо, це був наслідок ревнивого ставлення до критичних зауважень в роботах Н.Д.Полонської-Василенко щодо ідеалізації істориком запорозького козацтва як рівноправної общини [19]. Можливо, ревниво ставився як до київської дослідниці, що зазіхає на місцеві архіви та історію запорожців. Відомо, що сам дослідник в цей час цікавився проблемами колонізації північних окраїн Запорозьких Вольностей, досліджував документи другої половини XVIII століття [20]; напрям досліджень його учня і аспіранта І.С.Степаніва також безпосередньо пересікався зі студіями Н.Д.Полонської-Василенко. Іван Симонович Степанів, співробітник науково-дослідної кафедри історії України Дніпропетровського ІНО, у 1926-1927 рр. вивчав по документам архівів Дніпропетровська (фонд Новоросійської губернської канцелярії) та Одеси (Архів Коша) останні роки існування Запорозької Січі, друкував статті на основі своїх архівних пошуків [21]. Цікаво, але праці двох дослідників, що вийшли з різницею у рік, мають майже однакові назви, хоч звісно відрізняються за змістом і джерельною базою [22].
В усякому разі, наукові зв’язки між Д.І.Яворницьким та Н.Д.Полонською-Василенко довгий час залишались суто формальними. Відомо, що Д.І.Яворницький протягом 1922-1924 рр. очолював Катеринославське губернське архівне управління, і це був період активного збирання документів XVIII-XIX століття до губархіву, паралельно з цим архівні матеріали збирались ним для вивчення і зберігання у музеї [23]. Музейна колекція документів з архіву Коша, Азовської губернської канцелярії не могла не зацікавити вчену, тим паче що вони безпосередньо стосувались напряму її студій. Але нагоди опрацювати документи XVIII століття з музейної збірки Д.І.Яворницького у 1927 р. вчена так і не отримала. Зміцнення і потеплішання зв’язків відбулося пізніше, вже у 1930-х роках, коли Д.І.Яворницький через листування з Н.Д.Полонською-Василенко дізнавався про новини та життя ВУАН, звертався за інформацією у справі академічної пенсії, надсилав свої роботи, виказував у листах зауваження щодо змісту праць самої вченої [24]. Тому у спогадах Наталі Дмитрівни згадка про зустріч і визнання її Д.І.Яворницьким у 1927 р. як відомого дослідника Запорожжя видається дещо зсуненою у часі.Перебування та робота Н.Д.Полонської-Василенко у Дніпропетровському губархіві відзначились неприємним інцидентом, пов’язаним з іншим київським дослідником – Миколою Михайловичем Ткаченком, автором роботи “Утворення Нової Сербії на Запорозьких землях у 1752 р.” (Україна, 1926. – №2-3. – С.146-159). М.М.Ткаченко у 1924-1927 рр. був аспірантом М.С.Грушевського, займався розробкою Рум’янцівського опису Малоросії, історією Лівобережного селянства [25]. Крім того, увагу історика привертав й сусідній з Малоросією регіон, а саме:історія заселення Степової України у XVIII столітті, іноземні військові колонії-поселення, боротьба за право колонізації запорозьких земель між Запорожжям і старшиною лівобережних полків. Дослідник приїздив раніше Н.Д.Полонської-Василенко до Дніпропетровського губархіву, але за умов відсутності описів фондів попрацював лише декілька днів, домовився із архіваріусом, що якщо той буде знаходити під час своєї роботи цікаві для М.М.Ткаченка справи – відкладатиме і повідомлятиме його. Тому вчений архіваріус і дослідник Василь Олексійович Греков не очікував тієї заповзятості, з якою почала працювати Н.Д.Полонська-Василенко. Він повідомив їй про попередню домовленість із М.М.Ткаченком, але був спантеличений, коли дослідниця і без описів почала провадити суцільну евристику потрібних їй фондів. Згодом він сам надав дослідниці свої попередні описи, складені ним “по Запоріжжю”. За певний час Н.Д.Полонська-Василенко переглянула близько 12 тисяч справ і була обурена “забороною через третє лице” М.М.Ткаченка. Історик у листі до свого чоловіка була дуже стурбована тим, щоб потім не було розмов, мовляв вона відняла тему у М.М.Ткаченка і скористалась матеріалами на які він розраховував, хоча ще й не знайшов [26].
Таким чином, науковець переглянула матеріали фондів Новосербського корпусу, Новоросійського губернатора та губернської канцелярії, Катеринославського намісницького правління, частину документів скопіювала, зробила виписки по своєму дослідженню, з частиною документів, що надсилались з архіву до ВУАН на її замовлення, закінчувала працю вже в Києві. Архівна евристика цього разу носила суцільний характер, хоча самі фонди колишніх губернських установ зазнали значних втрат і були переформовані порівняно з 1914 роком.