Відомість про залінійні поселення від 17 січня 1762 р. як джерело до історії Старосамарської сотні Полтавського полку
Українська лінія - система російських укріплень, споруджених вздовжрічок Оріль, Берестова, Берека (до її впадіння в Сіверський Донець) упродовж 30-х - 60-х рр. XVIII ст. - не була межею будь-яких адміністративно-територіальних утворень. Але і для запорожців, і длянаселення Гетьманщини вона була кордоном "ментальної географії" – там закінчувалася "Русь" або "города" [1, 654, 695; 2, 213, 243, 609, 634; 6, 99]. На південь від лінії, за уявленням пересічного полтавського жителя, лежало"царство розбійників"[6, 1]. Для влади Гетьманщини залінійні землі були "порожніми" [10, 162]. В Генеральній військовій канцелярії вважали, що між Гетьманською Україною та Запорожжям ніколи не було кордону: останнє нібито ніколи не було суб `єктом договірних відносин, завжди "состояло вединой дирекции гетманской" і не мало права на власні земельні володіння[12, 9-13]. У південних сотнях Полтавського полку північною межеюзапорозьких "дач" вважали російсько-турецький кордон 1714 р. [2, 200], який пролягав у міжріччі Орелі та Самари [4]. Натомість в Коші не мали чіткого уявлення, що саме обмежовувало Військові Вольності на півночі — кордон 1714 р. [1, 309; 2, 577] чи р. Оріль [1, 90, 160, 162]. У будь-якому разі р. Самара, на якій було розташовано містечко, здавна належала до володінь січовиків.
У викладі Старосамарського сотенного правління історія Старої Самари постає дискретною: вона обривалася "згоном людей" з Новобогородицького містечка і знову розпочиналася тільки в 1737 р. [9, 8 і зв.]. У 1737 (за іншими даними - у 1738) році фельдмаршал Б.-Х.Мініх дав дозвіл козацькому отаману Барану "с обивателями" поселитися поблизу Старосамарського ретраншементу [8,44; 9, 8 ізв.], збудованого в 1736 р.на місці Новобогородицької фортеці, зруйнованої за умовами Прутського договору (1711). Б.-Х. Мініх розпорядився спеціально відвести для поселення місце "под пушечною обороною" [8, 44]. Але, за даними Д.Яворницького, на той час там вже проживало населення, яке почало прибувати з Гетьманщини, Запорожжя, Правобережної України, починаючи з 1731 р. [8, 44]. Це підтверджують й інші джерела. Так, на допиті в 1750 р. гайдамака Мартин Щербиненко (Моторя) засвідчив: "Леть ему от роду восемнадцять, родилея онь полку Полтавського (тут вказано підпорядкування містечка на час допиту Мартина Щербини, а не його народження - Т.К.) в местечку Самаре" [15, 134]. "Нове" поселення потрапило під владу Київської губернської канцелярії [9, 8 і зв,], але вже в 1738 р. Яків Козельський просив Полтавську полкову канцелярію призначити його сотником "на Самар" [21, 47].
Поширення юрисдикції Полтавського полку на залінійні та, частково задніпровські поселення відбулося на початку 40-х рр. XVIII ст. Указом Сенату від 8 березня 1743 р. Мишурин Ріг було приписано до Переволочнянської, а Бригадирівку і Ревунівку - до Орлицької сотень Полтавського полку. В Старій Самарі указ передбачав створення окремої сотні, до якої мали відійти поселення при Усть-Самарському ретраншементі на Ненаситецькому й Кам'янському островах [13, 40-41]. Того самого року призначено й старосамарського сотника - Дмитра Нетребенка [7, 1331]. 25 квітня 1743 р. запорожці подали скаргу в Сенат, і грамотою від 20 вересня полтавському полковникові було заборонено направляти в Стару Самару сотника, щоправда, "до указу" [5, 13]. 8 грудня 1743 р. Сенат своїм указом підтвердив створення Старосамарської сотні [16, 4-5].
Принагідно зауважу, що сотенне правління існувало в Новобогородицькому містечку ще до зруйнування фортеці. У копіях купчих його жителів на два двори в містечку, пасіку на р. Протовч, греблю на р. Кільчень згадано новобогородицьких сотників Івана Лук'яновича (1700 р.), Саву Прохоровича (1703 р.), Саву Михайловича (1706), наказного сотника Данила Щвеця (1706 р.), городових отаманів Антона Мащенка (1703) та Івана Глов'янського (1706) [9, 274-276].Упродовж 40-х - поч. 60-х рр. XVIII ст. Кіш всіляко добивався ліквідації Старосамарської сотні, її жителі потерпали від поборів самарських полковників і водночас не звільнялися від загальнонародних для Гетьманшини повинностей, зокрема, від сплати консистентського збору [13, 41]. Це породжувало високу міграційну активність населення Старосамарської сотні. Якщо на 1742 р. в Усть-Самарі нараховувалося 159 душ населення, на Кам'янському острові - 12, при Ненаситецькому ретраншементі - 9 [16, 4], то вже 6 березня 1744 р. підполковник Василь Кожинов повідомляв Київську губернську канцелярію, що при Усть-Самарському й Ненаситецькому ретраншементах жителів не залишилося, окрім трьох лоцманів, "а при Каменском острове же имеетца прежнего селения десять хать неимущихь" [16, 6]. В Старій Самарі у 1742 р. оселилося 219 чоловік, у 1744 - 439 [8, 44]. Проте на 1746 р- звідтіля втекло в Старий та Новий Кодаки 125 дворів мешканців [17, 7-8] до 1751 р- загальна кількість втікачів з Старої Самари сягнула 337 дворів [9, 34]. Темпи цієї міграції демонструють "расположения", складені для стягнення консистентського збору: наприклад, улітку 1753 р. в містечку нараховувалося 187 дворів (89 - козаки, 98 - посполиті [11, 711 зв.]); в листопаді того самого року - 164 двори та "бездвірні хати" (77 - козаки, 87 -посполиті [11, 560 зв.]). Внаслідок міграції населення на середину 40-х рр. у складі сотні залишилося тільки містечко Стара Самара.
Безсумнівний інтерес для дослідження історії Старої Самари та колонізації залінійних земель загалом представляє відомість про залінійні поселення, складена полтавським полковим хорунжим Василем Магденком, решетилівським сотником Семеном Бузанівським та нехворощанським сотником Калеником Прокопієвим [13, 53-123]. На початку документа вказано дату - 27 січня 1762 р. Вона є умовною і, швидше за все, фіксує завершення переписання відомості "набіло". На цю думку наводить "сказка" В. Магденка про свою службу: у 1756 р. він перебував "в описаний залинейньїх поселений", а в 1761 р. - "в окончании, в силе ордера его ясневелможности, залинейньш населенням описання" [21, 26].