Сповідна книга Старокодацької запорозької хрестової наміснії 1766 року як джерело до вивчення історії поселень вольностей військових
Крім того, метричні та сповідні книги є важливим джерелом для дослідження історичної антропонімії, а особливо, генеалогії, оскільки містять у собі найповнішу концентрацію особових назв. В них ці особові назв представлено найбільш всебічно і рельєфно. Серед сповідних книг ЦДІАК України у фонді 127 - Київська духовна консисторія - зберігається одна книга Старокодацької запорозької хрестової наміснії за 1766 р. [1]. З одного боку такий факт є одночасно і закономірним, і випадковим. Закономірним тому, що запорозькі церкви у певних питаннях, зокрема, таких як призначення священиків, будівництво і ремонт храмів, внутрішня організація релігійної життя парафії залежали не лише від Війська Запорозького, але й від київського митрополита і Київської духовної консисторії, через що в діяльності цієї духовної установи відкладалися справи з багатьох питань церковного житі Запорожжя. Випадковим - тому, що згідно з існуючим у ті часи порядком, після ліквідації у 1775 р. Січі і включення території Вольностей Військових нової адміністративно-територіальної одиниці всі справи, що відклалися діяльності Київської консисторії і стосувалися Запорожжя, було передано новостворені установи Новоросії, а з часом вони опинилися Катеринославській духовній консисторії. Саме тому В.Біднову вдалося віднайти в архіві цієї установи і в 1908 р. опублікувати низку справ, які було сформовано в діяльності Київської консисторії, що стосуються церков на Запорожжі [2]. Випадково ще й тому, що через недбалість консисторські) чиновників, частина запорозьких документів залишилася у Києві, серед них і згадана нами сповідна книга.
Сповідні книги, або як їх ще називали - сповідні розписи, відомості, І Запорожжі й реєстри - це документи церковного обліку населення, що велися при кожній парафіяльній церкві для запису в них за встановленою формою парафіян, які були у сповіді та прийняли причастя. Введено їх було в Росії 1697 р., підтверджено 1718 р. для контролю надходження зборів до казни розкольників та осіб, Що не сповідувалися; у 1722 році цей захід поширено на все населення[3].Саме з цього часу з`явилися такі книги й у церквах Гетьманської України, про що свідчить наявність розписів у фонді 12 Київська духовна консисторія, оп. 1015. Указом Сенату від 16 квітня 17 року [4] наказувалося парафіяльним священикам „сочинить прихожанам своим всякого чина мужеска и женска пола, от престарелых и средовечных, сущего младенца, именные по чинам и домам, верные, с показаним комуждо лет от рождения их, росписи, и на тех росписях, кто из оных прихожан во дни святые четыредесятницы* исповедывались и святых тайн приобщались" [5]. До указу додано форму, згідно з якою належало складати розписи, і саме такою є форма сповідної книги Старокодацької наміснії 1766 року.
Коли такі книги з явилися в запорозьких церквах, сказати важко через брак відповідних джерел. Очевидно, що крім сповідних розписів в церквах складалися також метричні книги для запису народжень (хрещень), шлюбів та смертей парафіян. Можна припустити також, що і в самій Січовій церкві велися метричні книги про смерть козаків. Так, у 1770 році в Кіш з-під Очакова було надіслано реєстр запорожців, вбитих під час боїв для вписування у списки і відправлення по них панахиди [6]. Можливо, що в Січовій церкві складалися книги осіб, що прийняли православ`я, тобто похрещених.
Згідно з указом від 16 квітня 1737 року до сповідних книг вписувалися лише особи, що постійно проживали в поселенні й належали до відповідних парафій. Особи, що тимчасово перебували на території парафії, сповідавшись і причастившись, одержували від священика посвідчення для вписання у сповідні відомості за постійним місцем проживання. Часом складання розписів був Великий піст. Писали у двох примірниках: один - залишався у церкві, другий - надсилався у відповідне духовне правління (протопопію чи наміснію), де зосереджувалися розписи всіх підпорядкованих парафій і на підставі їхніх даних складалася зведена у числах відомість (екстракт), тобто узагальнені дані на підставі конкретного матеріалу. Зібрані матеріали брошурувалися у книгу і відсилалися в консисторію до 1 жовтня поточного року.Старокодацьку запорозьку хрестову наміснію було створено не пізніше вересня 1761 року, бо ще на початку місяця (2 вересня) питанням побудови нової церкви в с. Бригадирівці (воно ж і Данилівка) займалося Духовне правління Полтавської протопопії, якому досі підпорядковувалися храми поселень у Вольностях Військових, приписаних 1744 року до Полтавського полку, а вже грамотою київського митрополита Арсенія Могилянського від 13 вересня 1761 р. старокодацькому наміснику Стефану Андреєву повідомлялося про дозвіл на спорудження храму [7]. Відомо, що упродовж 50-х років XVIII ст. Запорожжя боролося за підпорядкування собі поселень, осаджених на землях Вольностей Військових, які згодом увійшли до складу Старокодацької наміснії [8]. Це було здійснено в 1761 р. Зокрема, згідно з ордером гетьмана К.Розумовського від 20 жовтня 1761 р. містечко Стара Самара було передано Війську Запорозькому [9].
Наміснія одночасно перебувала у підпорядкуванні Київської митрополії Війська Запорозького. Намісницьке духовне правління очолювали намісники, яких обирало за погодженням з Кошем духовенство наміснії з числа священиків (ієреїв), з наступним затвердженням київським митрополитом. До штату духовного правління наміснії входили писарі і писці. Першим намісником, як бачимо, був Стефан Андреєв, ієрей Новокодацької Миколаївської церкви, а не Григорій Порохня, як це твердить І.Лиман. Згідні з документами, Стефан Андреєв обіймав цю посаду також і в 1762-1767 роках Григорія Івановича Порохню, ієрея Свято-Троїцької церкви містечка Самарчик (з 1756 р.), затверджено на цій посаді в серпні 1767 р. [10] Центром наміснії був спочатку Новий Кодак, а з 1767 р. - Самарчик. Очевидно, що місці перебування намісницького правління залежало від місця служіння та проживання намісника [11].