Прийоми та методи публікації джерел Д.М.Бантишем-Каменським

У 1817 р. він отримав також документи з архіву Чернігівського губернського правління, які також, хоч і в дещо меншій мірі, були використані ним для роботи: 7 із цих джерел були опубліковані у додатках до IV тому 1-го видання «Истории Малой России». Наративні джерела до обох видань Д.М.Бантиш-Каменський отримав від багатьох знавців української історії та колекціонерів українських раритетів.

Більша частина джерел, що знаходилась у розпорядженні Д.М.Бантиша-Каменського при роботі над історією України, була опублікована вже після смерті історика секретарем Московського Товариства історії та старожитностей російських Й.М.Бодянським, який у передмові до виданої у 1846 р. "Истории Руссов", а потім у листі до Д.М.Бантиша-Каменського[1] звернувся з пропозицією надати джерела з історії України. Автор «Истории Малой России» надіслав із Петербурга до Москви "четыре огромных листовника, заключающие в себе самые разнообразные бумаги относительно малороссийской истории, собранные им в разное время и в разных местах, как историком Малой России"[2] з повним правом використовувати їх за власним розсудом.

Серед копій документів знаходились також писемні пам`ятки, які Й.М.Бодянський встиг видати у 1847–1848 рр. (до усунення з посади секретаря Товариства): "О достопамятностях Чернигова" М.С.Маркова, "Краткое историческое описание о Малой России до 1765 года, с Дополнением о Запорожских козаках и приложениями, касающимися сего описания", "Описание о Малой России и Украине, Станислава Зарульского, служившего в России капитаном", "Замечание до Малой России принадлежащие". І лише повернувшись до виконання обов`язків секретаря Товариства, Й.Бодянський видав "Источники Малороссийской истории", які включали в себе 85 позицій у першій частині та 115 позицій у другій і охоплювали період від 1649 по 1722 рр.

Документів у цій публікації містилось більше, ніж було вказано заголовків узагальнюючого плану, так як деякі з останніх включали декілька документів, наприклад, слідча справа Кочубея та Іскри включала 47 документів. Враховуючи те, що Й.М.Бодянський планував видати три або чотири частини "Источников..."[3], а було видано лише дві, а також те, що із додатків та використаних у тексті «Истории Малой России» документів видно, що історик мав у своєму розпорядженні джерельні матеріали, датовані 1764р., а публікація "Источников..." завершувалась 1722 р., можна припустити, що частина переданих істориком джерел залишилась неопублікованою Й.М.Бодянським. На жаль, поки що не вдалося віднайти матеріали, передані Д.М.Бантишем-Каменським і дати відповідь на це питання. Можливо, на процес видання вплинула невідповідність археографічним вимогам часу, про що зауважували критики, але це малоймовірно.

Публікації джерел, здійснені у вищезазначених виданнях, можна поділити за характером подачі матеріалу на кілька груп: 1) повністю опубліковані документи, вміщені у додатках до 1-го видання «Истории Малой России», "Примітках" до 2-го видання та в "Источниках..."; 2) публікації витягів із документів у "Примітках" до 2-го видання та у тексті «Истории Малой России», частково – в "Источниках..."; 3) публікація фрагментів наративних джерел та історичних творів у тексті книги та "Примітках" до 2-го видання.

За тематикою зазначені публікації відносились до історії Гетьманщини, українсько-польських, українсько-російських, українсько-шведських стосунків тощо. В «Истории Малой России» були опубліковані також фольклорні джерела (у тексті 46-го розділу та у "Примітках"), публікація яких носила ілюстративний характер. Як ілюстративний матеріал були використані також іконографічні джерела.

Визначення рівня методики видання джерел, на нашу думку, можливо при умові використання таких параметрів оцінки:

вибір документів та їх розміщення;

наявність та зміст заголовків документів;

особливості передачі тексту джерел;

наявність коментарів та приміток до джерел.

Д.М.Бантиш-Каменський підходив до проблеми відбору джерел із точки зору їх можливості відтворити історичні події, проілюструвати власні висновки. Враховуючи, що відібрані документальні джерела у більшості були унікальними за змістом (тексти угод, листи, універсали, царські маніфести) і у ряді випадків представлені копіями з копій, друкованими варіантами маніфестів тощо, можна говорити лише про ступінь їх автентичності та оригінальності.