С. Оріховський-Роксолан та перше українське відродження
Оріховський чітко виокремлює «русинів»-українців серед інших слов`ян. Він гадає, що «тим самим випадком [що і Чехи та Поялки - Д.В.] Русини, яких Роксоланами літописці звуть, вибравшися від Слов’ян, знаменитий в Європейській Сарматії тримали край» [13, с.13].
Це твердження веде до висновку, що в українців, так само як і поляків та чехів є власна етнічна територія, на яку ніхто інший не має більшого права. Про королівство Польське Оріховський пише, щ«о «складається з Поляків, Литви, Русі і Прусів» [1З, с. 14], відтак це скоріше федерація народів ніж суто польська держава.
Опис «Руси»-України як цілком окремого краю з самобутньою юною та історико-політичною традицією зустрічаємо й у відомому автобіографічному листі гуманіста до Я.Ф.Коммсндоні [9]. Верховенство поляків, на погляд гуманіста зіждеться швидше на культурній перевазі і популярності «золотих польських вольностей», ніж на праві сильного. Цю думку Роксолан найбільш повно розвинув у творі «Квінкункс, тобто взірець устрою Польського ко¬ролівства» (1564 р.) у параграфах присвячених справі унії Польської Корони і Великого князівства Литовського [8]. Еліта Поль-ської Корони - польська державна «нація» поліетнічна. Саме Оріховському належить формулювання принципу інкорпорації етніч¬них меншин, зокрема українців, у систему Речі Посполитої “gentus rus, nation polonus”, тобто зберігаючи власну історико-культурну спадщину, представник етнічної меншини може прилучатися до здобутків «високої» культури панівної етнічної групи.
Викликає інтерес й інтерпретація Оріховським т. зв. сарматизму - історико-політичної теорії про походження поляків чи пак польської елітної верстви - шляхти від відомого з античності войовничого кочового племені сарматів. Теорія ця мала покріплю¬вати претензії польської аристократії на виключне становище у державі, підносити її над «несарматським» тубільним населенням країни та сусідами. Згідно ж із поглядами Оріховського, народом-завойовником були слов`яни, які під керівництвом своїх вождів-обранців Леха і Руса підбили під свою владу більшу частину Сарматії, заселеної народом «татарським», і успадкували ім`я своєї нової батьківщини [13, с.13-14].
Русини-українці, які за твердженням гуманіста отримали землі одного з найславніших сарматських племен роксоланів, відомі на¬далі і під цією назвою. Історична рівноправність, помітна у зобра¬женні Оріховського, русинів-українців і поляків та чітке розмежу¬вання дідичної спадщини цих народів, відкривала для ідеологів ук¬раїнства шлях до культурного привласнення, «українізації» ідеології сарматизму або й вибудові на її кшталт власної «роксоланської теорії».Таким чином, Станіслав Оріховський-Роксолан стояв біля ви¬токів Першого українського відродження. Його основною заслу¬гою була адаптація на ґрунті України популярних ідей західноєвро¬пейського та польського Ренесансів, зокрема форм ранньонаціональної міфології. Як представник земельної аристократії гуманіст тяжів до «латерального», державно-бюрократичного шляху розбу¬дови нації. Його творчість пов`язана з ще досить слабкодослідженим консервативним струменем культурно-політичного життя ук¬раїнського суспільства XVІ-XVІІ ст., який орієнтувався на відро¬дження України на політико-юридичній базі «княжої доби», і був альтернативою «демотичного» шляху побудови нації, шляху народно-культурної мобілізації, рушієм якої стало українське козацтво, Діяльність Оріховського готувала майбутню «зустріч Русі з Руссю», що відбувалася на тлі політичного об`єднання Західної та Східної ми у межах Речі Посполитої, яку гуманіст бачив федерацією їх народів - польського, литовського, пруссько-німецького Енського.
Бібліографічні посилання
1.Грачопі С. Спадок Ренесансу в українському барокко // Українське Матеріали І конгресу Міжнародної асоціації україністів (Київ, 27 |К 3 вересня 1990 р.). К., 1993.
2.Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української XIХ-ХХст. К., 1996.
3.Грушевський С. Історія України-Руси. К., 1994. Т.5.
4.Дашкевич Я. Україна на межі між Сходом і Заходом (ХІV-XVШ ст.) // Записки Наукового Товариства ім. Шевченка. 1991. Т.ССХХII.
5.Крип`якевич І. Львівська Русь в першій половині XVIст.: дослідження та матеріали. Л., 1994.
6.Магочій П. Українське національне відродження. Нова аналітична структура // Укр. істор. журн. 1991. № 3.
7.Момрик А. Біблійна генеалогія в етногенетичних концепціях польських та українських хроністів // MediaevaliaUcrainica: ментальність та історія ідей, К., 1998. Т.5.