С. Оріховський-Роксолан та перше українське відродження

Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566) – українсько-польський письменник-гуманіст із загальноєвропейською славою є знаковою фігурою початкової стадії першого українського Відродження. Вивчення його багатої творчої спадщини та відносно добре задокументованої біографії має пролити світло на джерела, ґенезу та прабатьківщину «протоукраї`нської ідеї» - основи ранньо-національної міфології українців.

Більшість дослідників Ренесансу в Україні вказують на його західноєвропейське походження, проте відлік історії українського відродження звичайно розпочинають з другої половини XVI ст., пов`язуючи його початок з діяльністю Острозького культурно-просвітницького гуртка. До цього часу, гуманістична діяльність українців розглядається тільки в контексті загальноєвропейського або польського Ренесансів [1]. Така трактовка процесу Відродження видається занадто спрощеною.

Відомо, що поліетнічна держава (федеративна і тим більш унітарна звичайно намагається досягнути певної гомогенності населення. 3 цією метою вона підтримує культуру панівної етнічної групи і сприяє асиміляційним процесам на всій контрольованій території. Проте, така політика є «викликом» для етнічних меншин і на-на «відповідь»* у вигляді плекання місцевих традицій і зародження осібної національної чи «протонаціональної» свідомості. Потужність «відповіді» звичайно залежить від багатства культурно-політичних традицій меншості, наявності конфліктів в історії стосунків між нею і панівною етнічною групою [10, с.35].

Місцем найвищого напруження у протистоянні офіційній Іій асиміляції природно стають землі етнічного прикордоння, що першими вступають у боротьбу з інокультурним впливом На прикордонників звернуті очі всієї «землі», саме вони звичайно стають першими «національними» героями. Отже, на західноук¬раїнських землях у складі Польської Корони - воєводств Руського та Белзького, які вперше стають об`єктом офіційної асиміляційної політики центрального уряду та пануючої польської етнічної спіль¬ноти, і мала зародитись «русинсько-українська відповідь». Крім того, у XV-XVІ ст. території Західної України під контролем Поль¬щі належали до найбільш заселених і розвинутих у культурному відношенні і виконували, поруч із Волинню, роль гінтерланду для східноукраїнських земель прикордонних зі степом [4].

Перемишлянщина - батьківщина С.Оріховського, навіть серед інших західноукраїнських земель, займає виняткове місце у першо¬му українському відродженні (як, між іншим, і в другому націо¬нальному відродженні XIX ст.). Перемишль відомий своїми тра¬диціями політичної боротьби за збереження давньоруської спадщи¬ни - рухом Дмитра Дедка, боротьбою української шляхти за зрівняння в правах із польською, що проходила протягом першої половини XVст.

У XVIст. Перемишлянщина вирізняється навіть серед інших західноукраїнських земель чисельною верствою саме етнічно української шляхти [3]. У майбутньому вона дала багатьох козацьких гетьманів - Я.Орішовського, П.Сагайдачного, М.Жмайла, П.Павлюка і, за версією І.Крип`якевича, була місцем звідки походив рід Б.Хмельницького [11].

З Перемишлянщини походили й роди Копистенських, Терлецьких, Тустановських, Яворських та ін. представники яких уславилися на ниві української культури. Відомий український історик І.Крип`якевич охарактеризував місце Перемишля в західноукраїн¬ських землях таким чином: «В XV в. перейшло верховодство (куль¬турне, не політичне) в Галичині від Галича на Перемишль: тут було одиноке галицьке єпископство і коло нього групувалися змаганнія Русі. Тут наперед відзискало духовенство привілеї на церковні маєтності (1469 р.), тут і руське міщанство вперше зачало боротьбу за права в місті (1491 р.). Львів зіставав довго з заду за Перемишлем аналогічні визвольні змагання зачав чверть століття пізніше: в 1520 рр. боротьбу з містом і в тім-самім часі обезпечуваннє церковної майна, - все за взірцем Перемишля. Аж в 1540 рр. з відновленням владицтва переходить на Львів гегемонія в культурних справах Руси» [5].

Отже, С.Оріховський із самого народження потрапив між двома культурними струменями - загальнорічпосполитським, офіційно-польським та українським. Одначе, за висновком авторитетного дослідника національних процесів Е.Сміта, власна держава та реальна аристократична спільнота надавали більше можливостей для формування нації, особливо це стосується початкових етапів цього процесу [10, с.63-67]. Відтак, природно, що становлення поляків як «нації» відбувалося інтенсивніше, аніж такі самі процеси в інших народів, які мешкали в Короні Польській.Українці як й інші «недержавні» народи та «демотичні» спільноти були змушені піти шляхом «народнокультурної мобілізації», який є тривалішим, має яскраве релігійне забарвлення і наражається різні додаткові перепони. Крім того, як пише Я.Й.Грицак: "Перш ніж національні будителі змогли обнародувати переконливу концепцію своєї нації, їм та їхнім попередникам доводилося жити і працювати у політичному і культурному просторі, що був здомінований іншою, «історичною» («державною», «великою») нацією» [2].