С. Оріховський-Роксолан та перше українське відродження

Канадський дослідник П.Магочій, аналізуючи Друге українське відродження виділяв в ньому три стадії: 1) стадію збирання спадщини; 2) організаційну стадію; 3) політичну стадію [6]. Гадаємо, таку схему можна поширити і на Перше відродження в Україні. Діяльність С.Оріховського тоді розглядатиметься в контексті першої стадії «відродження».

Нижньою межею його був початок проникнення ренесансних ідей на територію України (друга половина XVст.), верхньою – середина XVIст. Наступна, організаційна стадія відродження в Україні пов`язана з братським рухом та діяльністю «острозького гуртка». З часів другої половини XVI ст. можна говорити про визначеність напрямку «Першого відродження» - оновлення православ’я, Завершенням цього етапу можна вважати діяльність П.Могили і піднесення Києва (можна говорити про нове територіальне наповнення змісту поняття «гінтерланд» для України) як центру культурно-національного відродження. Останній, «політичний» етап першого українського відродження пов`язаний із «козацькими війнами» і Національною революцією середини XVII ст. Постать С.Оріховського, яка стоїть на межі двох перших етапів, дозволяє глибше зрозуміти, чому було надано перевагу саме православній традиції, оцінити потенціальні можливості і слабкі тих альтернатив (українського католицизму, уніатства або протестантизму).

Про зацікавлення Оріховського «національною» проблемати¬кою свідчить вже постійне додавання ним до свого прізвища етно¬німа Роксолан або Русин. Як діяч початкової стадії українського відродження він цікавився проблемою походження народу, його історичним корінням, його «славою» і минулим «золотим віком».

У цьому зв`язку найбільш цікавою є початок першої хроніки-річного запису праці Оріховського з сучасної історії Польського Королівства - «Аннали» (1554 р.) озаглавлений - «Початок Поля¬ків». У ньому поруч із поляками письменник подає відомості про інші слов`янські народи - Чехів і Русів та про їх стосунки між собою та із світом. Загалом історичні уявлення Роксолана ґрун¬туються на ренесансних міфах, і мають небагато спільного з дійс¬ністю, але оповідання гуманіста цікаве з огляду на те як античні міфі ставали в часи Відродження основами для національної міфо¬творчості. Так, слов`ян Оріховський виводив з Балкан, зокрема з території Далмації і Македонії.

Це дало йому підставу вважати слов`ян нащадками фалангистів Олександра Македонського, які «світ цілий підбили були, через це самі себе Слов`янами, тобто славою слинучими і захисту повними, батьківською назвали мовою» [13,с.12].

Дуже цікавим, з огляду на майбутнє значення в історії україн¬ського відродження, є визначення Оріховським національної при¬належності за мовним принципом. На думку Роксолана «не має ж бо поміж народу нічого так вкоріненого і властивого як мовна сут¬ність і спільність, яка хоча багатьма способами похитнутися може викорінена однак з нас до щенту не може бути...» [13, с.11].

Сучасна українська дослідниця Н.М.Яковенко покликається на твори Оріховського ілюструючи поширення в Україні західної політично-територіальної моделі національної самоідентифікації, яка ґрунтувалася на територіальному патріотизмі і правах політичного громадянства, протиставляючи його погляди популярній серед ук¬раїнських православних ідеологів східної культурно-спадщинної (етнічної) моделі самоідентифікації, що надавала перевагу мовним кревним і релігійним зв`язкам членів спільноти [12,с.127]. Однак, наведені думки Роксолана про спільну мову як найміцніший консолідуючий фактор у суспільстві, промовляють на користь того, що жорстке протиставлення двох згаданих моделей національної само ідентифікації у свідомості Роксолана було відсутнє. Це, до речі, ріднить його з поглядами на національну самоідентифікацію поширеними за висновком той таки Н.М.Яковенко, серед українського козацтва - майбутніх речників ідей українства [12, с. 124-125].Крім цього, на наш погляд видається симптоматичним, висновок Оріховського щодо першопредків слов`ян взагалі і поляків та русинів-українців зокрема. Ними він вважає стародавніх греків. Аргументами для цього висновку Роксолану знову ж слугує близькість яку гуманіст убачає між слов`янськими та грецькою мовами, а також спільність рис народного характеру та звичаїв. Він пише: «Тому (свідком) є уроджене обох колін добро, таж сама дотепність, та сама розуму швидкість, рівна людяність і подібна підчас із кепськими звичаями злучена повільність; ну ж знову бенкетування і то звичай наповнення келихів, також під час пиття, здоров`я зичення, відомий у Греків, а з того від Слов`ян, занесений до Польщі» [13, с.13].

Як бачимо, саме культурно-спадщинні ознаки дозволили Оріховському зробити згаданий висновок про «еллінське» походження слов’ян: більш того, Роксолан всіляко закликає сучасників до збереження і відродження «грецької спадщини», щоб вони «на взірець Греків квітли в науках, цнотами нагороджувалися б; і до тієї спритності в речах, і мужності захисту, котрими наш народ відомий, придамо поміркованості, пишності і ради; щоб здавалося, що ми вміння і вимову з Атен, а пишність і статечність із Спарти спровадили до Польщі» [13, с.16]. Нагадаємо, що звернення до досвіду стародавньої Греції та Візантії, на довгі століття залишатиметься помітною рисою української культури, джерелом її саморозвитку і оригінальності.