Державницька ідея в російській історігорафії

Ідейне обґрунтування цієї теорії належить Б.Чичеріну. Виходячи з тези про «загальне бродіння» («всеобщее брожение»), він доводить, що боротьба з цим приводить до поступового закріпачення всіх станів в інтересах усього суспільства. Спочатку осілими стали князі, потім прикріплена була дружина. Селянство зберігає свій «блукаючий» уклад життя аж до кінця XVIст., що заважало переходу до державницького ладу. Державні інтереси зумовили і прикріплення селян: «это было не укрепление одного сословия в особенности, а всех сословий в совокупности, это было государственное тягло, положенное на всякого, кто бы это ни был. Все равно должны были служить государству каждый на своем месте...» [19, с.227]

Звідси перекидався місток до сучасності: якщо держава утвори¬ла стани і закріпачила їх, то на певному етапі вона має право розкріпачити ці стани. Спочатку жалуваною грамотою розкрі¬пачили дворян, потім-місто, настала черга розкріпачити селян. Отже ця теорія була теоретичним виправданням «звільнення» селян «зверху».

З точки зору специфіки та еволюції державницької школи не зайвим є питання ставлення Соловйова до цієї школи. Якщо Рубінштейн говорив про «історичну школу» Соловйова, В.Іллерицький у цілому відносив його до державницької школи, то А.Сахаров визнавав його дещо самостійну позицію. На відміну від державників Соловйов додержувався двочленної схеми російської історії (рід - держава). Державницький елемент привнесли варязькі князі, яких призвали слов'яни. Згодом варязький елемент розчинився у слов'янському, а перехід до державного ладу Соловйов розглядав як органічний процес боротьби родового та державного чинників аж до XVIст.

Спостереження П.Мілюкова цілком слушно характеризують стосунки Соловйова з державниками, а також ідейну еволюцію дер¬жавницької школи: «Соловьев был мне нужен. чтобы противопоставить схему историка, считающегося с внешней обстановкам исторического процесса, схемам юристов, постепенно устраняющим этот элемент среды й сводящим конкретный исторический процесс к все более отвлеченным юридическим формам. Идеализация гегелевского государства у Чичерина, докторальна противопоставляющего эту высшую ступень низшей, частному быту; спасение от тисков государства свободной личности (с Петра) у представителя прогрессивного лагеря, у Кавелина; наконец, окончательно опустошенная внутренне схема с устранением элемента неюридических отношений и подчинения событий юридическим формулам у петербургского антагониста Ключевского, Сергеевича - это сопоставление, вытянутое в логический ряд, представляло в оригинальном свете эволюцию одной из глав новой русской историографии» [6, с.99]. Соловйова Мілюков не ототожнював з державниками, але і Соловйов, і сам Мілюков належали до державницького напрямку в російській історіографії.

Представників державницького напрямку об'єднує уявлення про вирішальну роль держави, російської монархії у вітчизняній історії. Цей напрямок сягає своїм корінням у XVIст., до часів полеміки Івана Грозного з князем М. Курбським, у ході якої царем була сформульована ідея, що історія Росії - це історія єдиновладдя. Ця ідея здобула наукове обґрунтування в роботах істориків XVIIIст. - Татищева, М. Щербатова, І. Болтіна тощо. Остаточне ідейне художнє втілення вона знаходить в «Історії держави Російської» М.Карамзіна, який у посвяченні писав, що історія народу належить царю. Згідно концепції дворянських істориків XVIII- початку ХІХ ст. історія Росії - це історія самодержавства, історія Росії починається єдиновладдям, яке потім переживає занепад, а при Івані ІІІ відбувається поновлення самодержавства.

Ідейні засади дворянської концепції історії Росії становить просвітництво з його ідеалами «освіченої монархії» та географічними ідеями Монтеск'є про відповідність монархічної форми правління країнам з великою територією.

Державницька школа - це певна стадія у розвитку державницького напряму. Ідейно-теоретичні підстави світогляду державників визначачає романтизм з його принципами самобутності та органічності. Історія Росії з цієї точки зору постає як поступовий, органічний процес утворення російської державності.Відомо, що вся наступна російська історіографія інтерпретувала державницькі ідеї відповідно новим ідейним повівам та методологічним настановам. Позитивістські інтерпретації державницької ідеології знайшли прояв у вивченні державних установ під кутом зору історії економіки, фінансів, соціальної історії. Представником цих тенденцій був В.Ключевський, який звернувся до вивчення політичної еліти Росії. До речі, Т.Єммонс пояснює цей інтерес Ключевського та його учнів (наприклад, Ю.Гот'є) до верхніх верств суспільства «зачарованностью недворянина», который с помощью образования приобщился к европейской культуре» [21, с.55].

П.Мілюков модернізував державницьку ідею з «матеріальної сторони», вивчаючи державне господарство Росії доби Петра І [7]. Інновації О.Преснякова полягали в тому, що він відмовляється від таких державницьких концептів, як «рід», «договір» і додержується думки щодо існування сімейно-вотчинних стосунків між князями у Х-ХІІст. [П].

Державницька ідеологія просякає погляди і марксистські орієн¬тованих істориків. Так, Г.Плеханов, виходячи з соловйовської ідеї колонізації та теорії закріпачення станів формулює ідею про «азіатство» Росії, подібність її з східною деспотією. На відміну від державників він розглядає самобутність Росії у контексті її взаємин не лише з Заходом, Європою, але і зі Сходом. Московська держава, за словами Г.Плеханова, відрізнялась від західноєвропейських країн тим, що «закрепостило себе не только низший земледельческий, но и высший служилый класс, а от восточных, на которое оно очень походило с этой стороны, - тем, что вынуждено было наложить гораздо более тяжелое иго на свое закрепощенное население» [10, с.86). Зростання цього гніту дослідник пояснює тим, що«Россия была страной, колонизовавшейся при условиях натурального хозяйства» [10, с.85].